Мы подошли, то ль скопом, то ль вертепом...
Варяжским морем, словно нашей степью,
века плывут.
Церквушка на горе что твой дозорец.
Летит над миром Юрий Змееборец.
Волки бегут.
Вступаем на родное пепелище:
надземные - наверх, кто под землёю - выше,
а всадник - вниз...
Дракон стенает. Дым валит из пасти.
Суеты - тщетны. Ползуны - пропащи.
Спасенный - пика.
Она в твою вонзится так же грудь,
ведь добрым тот последний миг не будет:
виски белы...
Пути из лабиринта не бывает.
Поэзия-Медея убивает
детей своих.
Им любо то. Не надо их жалеть.
Пусть вместо них растут цветы на небе
и облаки...
На злой земле, полночным часом хмурым
мчит на коне
по поднебесью Юрий.
Летят волки.
Ми надійшли - чи скопом чи вертепом...
Чужинським морем, наче нашим степом,
пливуть віки.
Церковка на горі - немов дозорець.
Летить над світом Юрій Змієборець.
Біжать вовки.
Вертаємось на рідне попелище:
надземні - вгору, а підземні - вище,
а вершник - вниз...
Дракон волає. Дим валує з пащі.
Марноти - марні. Плазуни - пропащі.
Спасенний - спис.
Він у твої також уцілить груди,
бо добрим цей останній міт не буде:
на скронях - сніг...
Із лабіринту виходу немає.
Поезія - Медея, що вбиває
дітей своїх.
Їм любо це. Не треба їх жаліти.
Хай замість них ростуть у небі квіти
й легкі хмарки...
На злій землі, в опівночі похмурій
жене коня у піднебесся Юрій.
Летять вовки.