Через віки і роковини
Подій кривавих та святих,
Я бачу те, як домовині
Народ мій б'є поклонний хід.
На нім поставив крест Лукавий,-
"Ми" - підпис кровію душі,-
В розгулі чорної забави,
Де стерва весь зібрався світ.
Під гул трибун ревли всім стадом,
Скача на шабаші, як збрід,-
В багно і бруд ми впали даром,
Свій, руський, розіпнувши рід.
Роти свої грішми і салом,
Заткнули потайки від тих,
Хто, - "Схаменись!", окриком бравим,
Лунав на згарищі... і стих.
Мов промінь сонця в дні суворі,
Закляк останній подих літ,
Де Святослав з дружиной волі,
Зламав окружній вражий лід.
А нині морок кладовища
Навис крилами над усім.
Найвище праве той, хто нижчий,
Без духа - духові велить.
І тягне кожен тіло рвищем,
Що сам-же й вирив по собі...
*
Сіяє Захід, пламеніє,
Клекоче регіт, бо він зміг,-
Зламати суть людськой природи,-
"На Україні" - зло барліг.
І йдуть сини тепер в неволю
Ворожих цілей, волі тих,
Хто скач і клич: "На кращу долю",
Зібрав в кулак, і силоміць
Як Каїн Авеля - впокоїв,
Впокоїв весь "козацький рід".
Нема тепер ланів разлогих,
Дібров шумних, гаїв сумних.
Лиш сови рячуть свої очі
І вовк свій розповсюдив слід.
*
Тисячоліття йшли, лунали
ВійнИ і миру голоса.
Татари, німці обирали,
Своїх підручних в ролі пса.
Але супротив хитрой сили,
Як грім зимою - Вогнесміх,
Зривав із м'ясом чорну віру,
Для зла - безодня добрих сил.
І кожен Час, як суть епохи,
Він виринав із прірви, там,
Де смерті сад і трупів гори,
Де темрява нам ставить "мат".
Не буде, виродки, здобутку
І перемоги ваших сил!
Де вічність - мить,
Краплина смутку,
Лиш пил в обличчя на шляху.
Через віки і роковини,
Подій кривавих і святих,
Пройдемо ми і ці години,
Великим пращурам навслід.