Столетья за окном свистели, точно стрелы.
Сидело за столом их трое. Тишина.
Уж выпили вино и жданики все съели,
но не взошла звезда, не отступила тьма.
Один промолвил так: «Годов-от не считал я,
весть ожидаючи, и не глотал слова, —
терпению конец!"- на рукоять упала
старинному мечу десница тяжела.
Другой проговорил:" Цыть, всё в Господней воле,
надейся и молись и недругу прости..."
Коснулись лба его - и - листопадом - доли
сухие, как пергамент, неспешные персты.
Вдруг - оба на ноги: уж вещее сиянье,
уж слышно голоса царей и пастухов!..
А третий все молчал. Ни крохи не упало
из стиснутых его дырявых кулаков.
Століття за вікном свистіли, ніби стріли.
Сиділо за столом їх троє. Мовчкома.
Вже випили вино і жданики поїли,
та не зійшла звізда й не відступила тьма.
Один промовив так: «Не рахував років я,
чекаючи на вість, ковтаючи слова, —
урвався мій терпець!» — і впала на руків’я
дідівського меча правиця лісова.
«Цить, — інший відказав, — усе в Господній волі,
молися, сподівайсь і ворогу прости...»
Торкнулися чола — і — падолистом — долі
неквапні, воскові, пергаментні персти.
На ноги враз — оба: вже віще сяйво лине,
вже чути голоси царів і пастухів!..
А третій все мовчав. Не впало ні краплини
зі стиснутих його дірявих п’ястуків.