Трещали предвечные срубы,
летела дранка, как перья:
крушили деревянное чудо
людского труда и веры.
И, вписаны в кроткие горы,
прощаясь, купола шатались,
умирали ясно и гордо,
последние так умирают.
Так умирали столетья,
так умирало прекрасное…
В тоске разбивались в поленья
золотые гроздья иконостаса.
Искали среди бурьяна
вечный покой иконы.
И плакала в искореженной раме
гуцульская мадонна.
В невиданном единоборье
утратив копье и руку,
разрубленной головою
смотрел напоследок Юрий,
как долго стоял еще реквием
и как он ложился на травы,
на осиротевшие ели
густым непрозрачным трауром.
Церква
Тріщали предвічні зруби,
летіли ґонти, як пір'я:
руйнували дерев’яне чудо
людської праці та віри.
І, вписані в лагідні гори,
востаннє хиталися бані,
вмирали ясно і гордо,
так, як вмирають останні.
Це умирали століття,
це помирало прекрасне…
З розпуки дробилися на дровіття
золоті грона іконостасу.
І шукали між бур’янами
вічний спочинок ікони.
І плакала в недотрощеній рамі
гуцульська мадонна.
І Юр, в невідомім двобою
втративши руку і списа,
піврозтятою головою
востаннє навкруг дивився,
як довго стояв ще реквієм
і як лягав він на трави,
на осиротілі смереки
густим непрозорим трауром.