Оригінал:
Мы бежали вперёд. Мы не беженцы были, а бешенцы,
Похватавшие сумки, детей и своих матерей.
Пока кто-то, играя в войну, наконец, не натешится,
Мы бежали вперёд по приказу судьбы: “матерей!“.
Без оглядки на окна с почти погибающим фикусом,
Бросив книги, картины и прочий родной атрибут,
Мы бежали под нечисти смех с гомерическим: “выкуси!“
В неизвестность, огонь, когда пули над ухом снуют...
Трое суток без сна и еды по вокзалам и бусикам,
Забывая от давки толпы сыновей имена,
Мы бежали в страну, где для нас тишина станет музыкой
И где люди забыли значение слова “война“.
По сей день снится ад, что зовётся в народе границею,
Как мы ночью стоим на морозе не чувствуя ног,
С измождёнными ужасом /кто-то болезнями/лицами,
Не решив на какую ступить из десятка дорог.
Мы бежали вперёд. Обездоленно, стадно, отчаянно...
Где бездомны закаты, но где небеса не кровят.
Кто-то вслед окрестил нас иудами и негодяями,
Только разве иуды мечтают вернуться назад?
М.Машнова
Переклад:
***
Так – ми бігли вперед, і були ми не біженці, а божевільниці.
Похапали валізи, дітей і своїх матерів,
Доки хтось там, загравшись в війну, врешті-решт не натішиться.
Так – ми бігли вперед: гнав нас долі наказ: «Матерій!»
Без оглядки на вікна з ледь живим і приреченим фікусом,
Без книжок і картин та, покинувши рідний сім’ї атрибут,
Так – ми бігли під нелюдів сміх з гомеричним їх «викуси!» -
Прямо в безвість, в огонь, коли кулі над вухом снують.
Три доби – всі без їди і без сну по вокзалах і бусиках,
Підзабувши в юрби товчії дітлахів імена,
Ми тікали в країну, де тиша була наче музика
І де люди забули про значення слова «війна».
Бачу пекло у снах, як кордон перетнули у відчаї,
Як стояли вночі на морозі, не чуючи ніг,
З помарнілими вкрай через жах і хвороби обличчями,
Завагавшись, яку нам обрати із десятка доріг.
Так – ми бігли вперед відчайдушно, знедолено, в зграї,
Там, де обрій бездомний, але небеса не кровлять.
Хтось услід охрестив нас «іуди негідні, лукаві»,
Та хіба ж то іуди і зрадники мріють вернутись назад?
Олександр і Наталя Приймак