«Роксолана»
Частина І
Вітер з поля, хвиля з моря,
Дощ із хмари, кров із рани.
Яничари собачари,
І татари, як вовчари,
Налітали на отари.
Упереміш із товаром
Нашу молодь таврували,
У кайданах хлопці дужі
І дівчата гарні дуже.
Затулили місяць хмари,
В Рогатин зайшли татари;
Там жила дівчИна гарна
На ім’я Лісовська Настя.
Плюндрували, грабували,
Жодну хату не минали,
Дим пожеж і кров насильств
Україною пронеслись.
Нашу ж Настю не чіпали,
Не били, не ґвалтували,
Біле тіло цінували,
Перса і струнку поставу.
Про події ці нещасні
Повідомили невчасно,
У свинячі голоси
Сповістили козаків.
Козаки не гальмували
І на п’яти наступали
Каравану. Та на лихо
Запізнилися на криху.
І галерам наздогін
Отаманич козаків
Тільки плюнув і украй
Сплюндрував татарський край.
Чорне море — чорне горе
Бранцям й полонянкам,
Прямували до Босфору
Селяни й селянки.
Інша партія — до Кафи,
До столиці рабства;
Там роками, там віками
Страждало слов’янство.
В Стамбулі новоприбулі
Добірні красуні,
Соковиті, як суниці,
Знекрилені птиці...
Ми на ринку. На хвилинку
Забудьмо погане;
На базарі в Бедесані
Шаблі, ятагани.
Тут усе перемішалось:
Пахощі і сморід,
Вірші з корану цитувались
І лаялись поряд.
На вуличках і майданах
Віслюки і люди,
Люльки, тютюни, кальяни,
Величні споруди.
Всюди баранячі туші,
Плов і шаурма,
Скриньки й чудернацькі мушлі —
Чого тільки нема!
Прянощі, чаї та кави,
Килими і хутра,
Але найціннішим скарбом
Вважалися люди...
Того дня були на ринку
Друг султана Ібрагім
І купець Луїджі Гріті —
Друзі наших ворогів.
Ібрагім був підлабузник,
І підшукував дарунок
Для султанових очей,
Для султанових ночей.
Продавець — старий пройдисвіт,
Вихваляв свої скарби,
Він хотів продати, звісно,
Їх до осені й зими.
Серед смутку й безнадії
Наша Настя, як весна,
Ніби на своїм весіллі,
Сміялась, як навісна.
Ібрагім її питає:
“Звідки? Скільки? Хто така?”
Настуся відповідає:
“Дайте, дядьку, п’ятака.”
Ібрагім її купує,
Цю усміхнену “Хуррем”,
І султанові дарує,
І везе її в гарем.
У гаремі Настю мили,
Розтирали, як могли,
Танцювати її вчили,
Годували, берегли.
Цей султан був дуже пишний,
Його звали Сулейман,
У гарем прийшов невтішний
Цей зажурений тиран.
Танцівниці танцювали,
У кутку курив ладан,
І стрибали, і співали,
Євнух бив у барабан.
Сулейману все набридло,
Сон його перемагав,
Поки з натовпу не вийшла
Наша мавка лісова.
Сміх крізь сльози і рум’янець
В цьому склепі пролунав,
І в султанові коханець
Енергійний запалав.
Він лишив свою хустину
Роксолані на плечі,
Вдень була вона дитина,
Стала жінкою вночі.
У гаремі лютування,
Заздрість, ревнощі страшні,
Але Настю ці змагання
Не цікавили тоді.
Сулейман збирає раду,
По-турецькому “диван”, —
Він планує сплюндрувати
За невірність пів-Балкан.
Сулейман очолив силу
Шукачів трофеїв,
Поряд з ним ішли візири,
Аги, паші, беї,
У чалмах улеми вчені,
В тюрбанах дельсізи,
Яничариська шалені
Й незліченне військо.
У клітках залізних звірі —
Леви й леопарди,
Тигри і гієни хижі
Не розуміють жартів.
Навантажені верблюди,
І слони могутні;
Найстрашніші ж звірі — люди
(Надто — тут присутні).
Військо швидко просувалось
По землі невірних,
Все що можна, грабувалось
Безбожно й надмірно.
З лісу й гір зганяли орди
Гарматного м’яса,
З міст і сіл збирали гори
Хлібу, сиру, масла.
Був податок на худобу,
На піч і криницю,
Їх збирали примусово
Еміни злолиці.
По дукату з панібрата
І півурожаю
Мали люди віддавати
Під лезом кинджалів.
По вівці і по ягняті
З кожного будинку, —
Податки у шаріаті
Збирались без ліку.
Із Софії вирушає
Військо до Белграду,
Ця фортеця заважає
Султанові спати.
Навіть Мехмед Завойовник
Її не подужав,
Хоч який він був невтомний
І нестримний дуже.
Яничари лізуть в душу,
Як щурі за комір,
Місто чинить відчайдушний,
Героїчний опір.
Та сили були нерівні,
І фортеця впала,
Ватажків бійців невірних
Посаджено на палі.
Сулейман задовільнився
Руїнами згарищ, —
Його воїн поживився,
Вороги злякались.
Але щось його у грудях
Нібито лоскоче,
В голові ж, наче відлуння,
Чує сміх дівочий.
Сулейман збагнув причину
Таємного смутку —
Та усміхнена дівчИна,
Чарівна чаклунка.
“Вона гарна і кмітлива,
Вона “дівка з перцем”,
І стріла її зваблива
Влучила у серце.
Та невже я закохався?” —
Не йняв собі віри,
І щодуху повертався
Він до штаб-квартири.
А тим часом у Стамбулі
Настя теж не їсть, не п’є,
А замислено міркує
Про становище своє.
Роксолана розуміє:
“Я пані, або пропала.
Я рабиня — не повія” —
Так вона себе втішала.
Серед євнухів холодних,
Їхніх дотиків рвучких,
І суперниць хитромордих
Притулитися не гріх
До Аїда цього пекла
Персефоні з Рогатина.
“У його обіймах тепло” —
Думала в саду вона.
“Жорстокий, та справедливий,
Він очолює народ
Грубий, жадібний, і хтивий,
І охочий до пригод.
Він веде своїх харцизів
Мордувати християн,
А коли б він ухилився,
То вони його з’їдять.
Й оберуть на його місце
Гідного проводиря,
Він є під шаленим тиском,
Він такий же раб, як я.”
Тінь Аллаха прибуває
З походу у свій палац,
До гарему поспішає,
І хустину другий раз
“Він дарує цій чаклунці,
Цій шайтанці, відьмі цій” —
Скреготали її судді,
Дуже заздрили всі їй.
З Роксоланою віч-на-віч
Сулейман був джентельмен,
За колишній запал навіть
Він ненавидів себе.
Роксолана заспівала,
Наче пташка лісова,
І султану Сулейману
Гріли душу ці слова.
Зрештою, вони поснули
У обіймах своїх рук,
Та попереду ще бУло
Море сліз і ріки мук.
Частина ІІ
В Євпаторії шинкує
У шинку Алкан-паша,
Яничари бенкетують,
П’ють вино, їдять з ножа.
А на бЕрезі в галері
Нудьгували кавалери,
Ланцюгами скуті,
В лахмітті й роззуті.
Отаман Самійло Кішка
Каже Бутурлаку:
“Зніми шапку, сівши їсти,
Приблудна собако.”
А ключник Самійлу Кішці
Усміхнувся й каже:
“Якби ти відрікся віри,
Пив би мед із чаші.” —
“Бутурлаче, злий відьмаче,
Потурчений християнине,
Я з хрестом в руці поплачу,
З хрестом і загину.”
Алкан-паші доливає
Шинкарка у чарку,
Він шинкарку обіймає
І цілує палко.
Бутурлак вино куштує
І втрачає пильність,
Вже він з Кішкою шуткує
І горілочку шинкує.
Кішка в рукави кидає
Третю, шосту чарку,
А недовірок дрімає,
Бо напився гарно.
Кішка з тюрбана виймає
У Бутурлака ключі,
Й з побратимами лягає
Тихо спати уночі.
Алкан-паша повернувся,
З ним і яничарство:
“Алкан-пашо, не хвилюйся,
Всі прикуті гарно.”
Коли турки полягали
Спати захмелілі,
То Самійло розкувався
Й звільнив побратимів.
Козаки шаблі хапають
З рундука й кинджали,
Яничарів убивають
І пашу-Алкана.
Трупи кидають у хвилі,
Бутурлак сидить, як гриб,
Й спить собі, неначе гирі
Прив’язані до повік.
Прокидається уранці
Із похміллям в голові,
Бачить, а вчорашні бранці
Палять люльки, як дядькИ.
Бутурлак Самійлу Кішці
Падає у ноги,
Розкаюється, що грішний,
Що збився з дороги.
Кішка щура пробачає,
Цього пацючару,
Коли здалеку вбачає
Човен яничарів.
Козаки на лави сіли
Й нумо веслувати,
Бутурлак, зібравши сили,
Каже чортинякам
(Коли човни порівнялись):
“Щось паші-Алкану
Вчора весело гулялось,
А зараз погано.
Він в каюті спочиває.”
І це спрацювало,
Й незабаром християни
Додому дістались.
Повернімось до Стамбулу:
Сулейман ще й досі
З хрестоносцями воює
На острові Родосі.
Яничари ж на тапчані
Насупилися й мовчали...
Зазвичай обід гучний:
Чавкання та балачкИ.
Цей нарід був незвичайний;
Із підкорених країв
Забирали на навчання
До столиці хлопчаків.
Це такий різновид рабства —
З них робили легіон,
Вчили битись, захищаться,
Й воювати їх гуртом.
З яничарів потрапляли
Пішаки до вищих верств,
І візирами ставали,
Й архітекторами теж.
Інститут цей був підмурком,
Фундаментом імперії,
Та на сцені й за лаштунком
Своя енергетика:
Заколоти і повстання,
Саботажі і бойкот,
І право на існування
Захищав такий народ.
І тепер вони сиділи
І гамселили в столи
Мисками. І так гуділи,
Що лякалися слони.
Їхніх нужд не помічають,
На війні не бережуть,
І менше, ніж зазвичай,
Баранини в рис кладуть.
Закохавшися в гяурку,
Сулейман про них забув,
Ходить перед нею струнко, —
Сам він часом не гяур?
Далі гуркіт погучнішав,
І Стамбул його почув,
І по схованках і нішах
Поховався весь Стамбул.
Учинилося свавілля,
Грабунок і вандалізм,
Сулейман приїхав з півдня,
Зціпив зуби й руки стис.
Найлютіших покарали,
Хто вщухати не хотів,
Розумніші яничари
Заспокоїлись тоді.
Падишах до них виходить,
Вислуховує й мовчить;
Завтра буде новий одяг,
М’ясо і халва для всіх.
Сулейман отримав звістку,
Ще коли в поході був,
Що Хуррем його вагітна,
Нині ж термін вже минув.
Він прямує до палацу,
Де тримає на руках
Його сина Роксолана, —
Сміх і сльози на щоках.
Сміх і сльози — дощ і сонце,
Пан і пані — інь і ян,
Й на обличчі полководця
Вже немає хвилювань.
Він дружину обіймає
І цілує її лоб,
І малого розглядає,
І сміються всі утрьох.
Частина ІІІ
Все йшло, все минало,
Й повторювалося знову,
З Ібрагімом грав у шахи
І їздив на лови
Сулейман. А Роксолана
Доглядала сина,
Нікому не довіряла
Його й на хвилину.
Син підріс і Роксолана
У вільні години
В бібліотеці читала
Книжки старовинні:
Астрономію арабську,
Поезію перську,
Релігію бусурманську
І мову турецьку.
В яничарах упізнала
Кількох українців,
І завдання їм давала:
“Підіть подивіться,
Дізнайтеся, передайте.”
За це їм платила
Й звільнила від воювання
Турецька княгиня.
Власним коштом заснувала
Пані меценатка
Мечетей і шкіл чимало
Й жіночих лікарень.
Роксолана час від часу
Приймає послів,
Чує і вживає масу
Прислів’їв і слів.
Бо вона філологиня
Була дуже гарна,
Поки в гаремі рабині
Їли кавуни і дині,
То вона читала.
Сулейман був у походах
І на полюваннях,
Але повертався згодом
До свого кохання.
Він любив її розмову
І її поради,
Її очі, її брови
Й вуста мармеладні.
І вона його любила
За теплі обійми,
Біля нього на хвилину
Почувалась вільна.
Але зиркали на неї
Погляди ревниві,
Та й султана не всі беї
І паші любили.
Коли перукар султана
Голив у голярні,
То його остерігали
Капіджії вправні,
Пильнували капіджіїв
Чотири дельсізи,
А їх — вісім акінджіїв,
А їх... ну, ви зрозуміли.
Скрізь — підозри й недовіра,
Змови і підслушки,
А чому б не поголитись
Султану самотужки?
Цей палац був також свідком
Істерик і сварок;
Часом Роксолана гірко
Ридала, як хмарка.
Згадувала батька й мати,
Україну, рідний дім,
Пишні і розкішні шати
Очі муляли, як дим.
Роксолана дратувалась,
Ревнувала у ці дні,
Гримала на Сулеймана,
Й наче кулі вогняні
Жбурляла, ніби чаклунка
У євнухів і дівчат,
І відгукувався лунко
Плач левиці й левенят.
Настю недолюблювала
Свекруха Валіде,
Невістка зі свекрухою
Завжди війну веде.
Сестри Сулейманові,
Фатіма і Хатіджа,
Часто з Роксоланою
Були на ножах.
У Стамбулі вирували
Інтриги і зради,
Корупція, пограбування,
Кара і безкарність.
Більш детально про ці речі
Читайте у творі
Загребельного ввечері,
У школі й на морі.
Ходить зграя по майдану
Жебраків-калік,
Турки перед рамаданом
Доїли шашлик.
Козаки з’явились раптом
Хтозна-як і звідки,
Перебили сонну варту
На очах у свідків,
Учинили в Бедесані
Бешкет і пожежу,
Й поки Османи й Гасани
По воду гайсали,
Хлопці довели до чайок
Невільників з ринку,
Й за пазухами бряжчало
Золото і срібло.
Сулейман був у мечеті,
Його сповістили.
“Запобігти їхній втечі!
Кинути всі сили!”
Та яничарів візири
У човни зганяли
Палицями. Ті барились
І не наздогнали...
Й наші лицарі хоробрі
Везли в Україну
Кому сина, кому доньку,
А кому дружину.
Сулейман від лютування
Метав блискавиці,
І проводив люстрування
В військовому керівництві.
Рік потому із Молдови
Привезли до нього
Узятого до полону
Байду молодого.
А ще його побратимів,
Як апостолів, дванадцять;
Побратимів ув’язнили
В сирім казематі.
Байду ж мучили і били,
Довго катували,
І за ребра почепили
На гаку вмирати.
Байда був козак завзятий,
Вельми енергійний,
Він підбурював козацтво
До війн релігійних.
Сулейман йому і каже:
“Прийми нашу віру,
Й тебе знімуть одразу
Й покладуть на спину.”
Байда очі відкриває
І сміється гучно:
“Ваша віра є кривава
Й брудна, як багнюччя.”
Сулейман киває кату
І йде до гарему,
І Байду попротикали
Списами, як треба.
Увечері Роксолана
Султану на груди,
Наче кішка, прилягала
На ґанку споруди.
Сулейман за день втомився
Й захропів невдовзі,
Роксолана тихо вийшла
І пішла босоніж
До в’язниці, й ключникові
Грізно наказала
Відчинити апостолів
І зняти кайдани.
“Не можу, Ваша величність.”
“Відчиняй, шакале!” —
Роксолана свою ввічливість
На мить заховала.
Вона човен наказала
Підготувати раніше,
Козаків поцілувала:
“Тікайте тихіше!
В рундукові подарунки,
І ще привітати
Від Настусі не забудьте
Матусю і тата.”
Козаки на півдорозі
Рундука відкрили:
Там кави й чаї хороші,
Наїдки, тканини,
І ще з золотом лежали
Підписані три мішки:
“Для рогатинської громади”,
“Для батьків”, “Для козаків”.
Стояла біля собору
Святої Софії
І дивилася на море
Жінка-берегиня.
Джерела:
1. Павло Загребельний "Роксолана"
2. Агатангел Кримський "Історія Туреччини"
3. Дума про Самійла Кішку, Дума про Байду Вишневецького
4. Серіал "Роксолана" з Ольгою Сумською у ролі Насті, і турецький серіал "Роксолана. Величне століття"