Коли моя душа тебе не відпустила
І попри смуток днів я у весні тонула,
То люди всі, навколо, тихенько говорили:
«У неї син загинув». Та слів я тих не чула.
Коли таких як я, навколо, вже багато
І у сльозах купалась знедолена земля,
Я вірила в життя і проклинала ката,
Не вірила у те, що вже тебе нема.
Коли в моїх очах безвихідь поселилась
І ти на мене сумно дивився зі світлин,
Зневірена давно, за тебе я молилась,
А раптом все не так і десь живий мій син.
Коли світанок спав, ще росами невмитий,
Не вірила в біду, чекала ще добра,
Ти вже лежав у полі... молодий, убитий,
А я була далеко... убита і стара.