Знов дощить. Березнева циклічність погоди.
Відмиває старанно від вікон багнюку сирен.
Поховались квітки і птахи. І землі моїй врода
потребує миття. Це одвічний весняний рефрен.
А сирена гуде. І вмочає в калюжі тривогу.
Скиглить, хоче злякать. Попередити, що йде війна.
Ми отут, а не десь. Тонкошкірі, м'які і не Боги.
Бач, потвора прийшла: зло, жахіття, мара навісна.
Та прокинулась я: сто вагань, протиріч, кілограмів,
сто турбот про дітей, про онуків своїх і про мир.
І вирує в мені наполохане вщент мироздання,
і частинку його захищаю своїми грудьми.
Захищаю любов до крихкого несталого світу,
набираю в легені повітря із димом пожеж,
хоч слабка, та іду і підштовхує березня вітер,
і зішкрябує пафос всередині, ззовні без меж.
Знаю – купка із слів, заяложені рими і ритми –
їм не гідно ставати до лав у війни боротьбі,
не нести кулемет і траншеї для сховищ не рити,
це лиш обмаль рядків, що не можу тримати в собі.