І знову в спину ніж. Завіщо?
Серед смертей, серед війни,
надій жіночих попелище...
за крок до юної весни.
Всі намагання безталанні,
повисли крила, не злетіть...
Нехай би це життя - останнє,
бо так і не навчилась жить.
Моя наївність невипрАвна,
а, як насправді, я одна...
на смузі чорній і безславній
родинних втілень імена.
І вже нічого не змінити...
доколи вистачить снаги
хай будуть і здорові й ситі
мої кохані вороги.
Роздать борги і десятину,
образами перехворіть,
щоб вільно вирушить до сина
від збайдужІлості за мить.