Земля и время далеко умчались.
А помню всё. Перед глазами двор
С лохматой крышей. Одноногий аист
Задумался. В саду приветный мир.
Приветный мир, закатом осиянный,
Приветно дышит, светится жасмин,
Два тополя высоких длинной тенью
Почти что дотянулись до скамьи.
И вот выходит мама, молода,
Взгляд, полный счастья, на жасмин бросает,
Ломает ветку, песню запевает,
Как хороша дунайская вода.
Что нет Дунаю ни конца ни края.
Я слушаю и забываю свет,
Со мною рядом невидимка крот
Землицы кучку знай себе копает.
Далёко он, тот вечер, и не встанет
Вновь просиять над миром молодым;
Росточком не качнется ни одним,
Ни глубоко в глаза мои не взглянет.
Зачем же он, как марево, как мрево,
Всегда живёт в сознании моём?
О память! Ты раскидистое древо,
Стоящее над холмиком немым.
І час далекий, і земля далека,
А пам'ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.
Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим світлом дихає ясмин,
І двох тополь високих довгі тіні
Перелягли верхівками ослін.
І от виходить мати молода
І до куща звертає зір щасливий,
І ламле цвіт, і повідaє в співі,
Що тихо йде Дунаєва вода.
І що ніде нема Дунаю краю.
Я слухаю і забуваю світ,
А біля мене невидимий кріт
Землі кругляву купку зворушає.
Далеко він, той вечір, і не встане
Сіяти знов над світом молодим;
Ні паростком не похитне малим,
Ні зглибока ув очі не погляне.
Навіщо ж він, як марево, як мрево,
Весь вік стоїть у спогаді моїм?
О пам'яте! Ти мов розкішне древо,
Поставлене над горбиком німим.
1938