Ти її ніколи не розлюбиш...
а гадав, що зовсім не любив...
просто руки цілував і губи,
просто боляче їй не робив.
Та коли душа білЕньким птахом
раптом понеслась в небесну вись,
ти завмер від розпачу і страху,
ти до всіх земних богів моливсь... повернути б сміх її - дзвіночок,
філософський погляд на життя...
зачекався матінку синочок,-
не відпустить золоте дитя.
Ось долонька тепла гладить груди,
губи доторкнулися спини...
Господи, невже цього не буде???
Нічиєї в тім нема вини.
На Землі ми гості. А потому,
як складемо іспити складні,
в небо поспішаємо, Додому,
забуваєм пристрасті земні...
молоді, старі, дорослі, діти...
кожному завдання Бог дає :
треба так навчитися любити,
щоб Господь впізнав дитя Своє.