Юстина Баргельска
<Сьогодні в амфітеатрі виступатиме море>
Всю ніч дивні звірі приходили до будинку.
Вимикайте, сили закінчилися, зовсім мертві.
Воно спостерігає за нами, немов каже: «Мені знадобиться ваша допомога,
зараз ви відчуваєте полегшення,
тому що більше нічого не потрібно робити для мене, я попрошу вас
про допомогу, і буду продовжувати просити вічно,
ніколи не отримуючи, тому що такий задум.
Трохи часу мине, і ми скажемо: «Справді,
тепер ми нічого не можемо з цим зробити».
Ми заспокоїмося, і саме тоді все і почнеться -
вмовляння, благання, погляди на нас,
немов ми - церква, ув’язнена в діаманті.
***
Юстина Баргельска
<40 чорних книжок>
Ніберг почав ховати голову до пластикової торби,
Я почала діставати його звідти, і коли він встиг так постаріти?
Прощавай, Ніберг, працювати з тобою -
було все одно що ховати твою голову до пластикової торби,
ти надихав мене, тепер надихай себе.
Говорячи про це, ми домовились, що маємо жити разом,
але не те щоб ми жили разом. Мова
врятувала нас від життя, не всім коханцям
так пощастило. Кожен з нас тепер може написати
сорок першу чорну книгу,
що складається з тисячі «та лише». Що б там не було,
видавець вже пише, що йому цікаво, як все закінчиться.
Все закінчиться тим, що поштар постукає в двері,
у нього не буде листів ні для кого,
він буде єдиним героєм цієї історії,
і йому не буде соромно зізнатися, що він не знає, чому.
***
Юстина Баргельска
<Аппієва дорога>
Він рушив зі мною, тож я взяла і його.
Значною мірою винен зелений екран, на тлі якого
я зраджувала тобі. Тому що, розумієш,
твоя дружина зайшла в купе
і сказала, що немає жодних проблем, вона воліє їхати у зворотному напрямку,
і подякувала за те, що охороняла моє місце,
а потім розповіла, як ти помер. І луки, річки,
і я на цих луках, біля цих річок, собака, яка думала,
що плакатиме, прохала зрештою використати ці слова,
й була змушена їх проковтнути,
перш ніж вивчила їх.
***
Мілош Бєджицький
<Софостроф>
Я підійшов до тебе розмотаний, немов солдат.
Ти кинула м’яч, що пролетів наді мною просто у ціль.
Лише самолюбство стирчить з мене, немов дуга, підключена
до електромережі над автомобілями атракціону.
Ти кинула м’яч наді мною, поцілила. Немає стовпа,
немає башти, ніщо не з’єдную хмари з площею пилу,
сажа в повітрі, пісок і гравій доріг.
Бачити і відчувати, далі й більше, у башті
горизонтальній, метафоричній, що з’єднує
наші ноги і голови. На світанку,
ти кажеш, тунель відчиняється і випливає риба.
Що за риба випливає з тунелів?
Чи можливо гнити з голови? З ніг чи з попереку?
Тунель, ти кажеш, м’яч, який кинула ти,
летить наді мною, підкат...
***
Мілош Бєджицький
<Можливо>
Хмиз, терен, можливо, старий картон: багаття.
Сьогодні небо поширювалося зі Сходу,
промовисто пусте.
Я уявляв, що мексиканські кактуси
ростуть вздовж всієї дороги.
Але кактусів не було.
У мене не було навіть чиркаша,
щоб запалити вогонь, якщо виникне потреба.
Мабуть, я люблю тебе більше, ніж ти подобаєшся мені,
навіть не знаю, як ти можеш подобатись,
гострі частини колють мене до стрічок зісподу,
Або, інакше кажучи:
я люблю і поважаю тебе, але маю пережити
духовну обмовку, перш ніж почну
довіряти тобі знову.
Це, очевидно, додається мені, оскільки я довіряю тобі
нині й навіки. Так багато цього пилу
потрапило до фільтру повітря:
ми очікували, що він буде білий з металевим відтінком, як стіна,
але він - кольору попелу, немов шкіра слона, вірного собі,
повністю затопленого прихованим морем.
***
Мілош Бєджицький
<Комети>
Наші траєкторії наблизилися одна до одної, ось і все.
Тепер можемо повернутися до обміну жартами
і останніми новинами метеорології.
Хоча мене просто вражало, коли я бачив,
як на тебе впливало те, що я хотів сказати насправді.
Сьогодні мені наснилося, що я повернувся до готелю в Каїрі,
і не до «Хілтона», а до одного з цих
неохайних маленьких готельчиків у Мааді.
Повітря, в якому накопичуються частинки галасу і спеки.
Погоджуємось на речі, що перетворюються раптом
на патину століть. Човни по Нілу пливуть, тремтячи, у патині «Пепсі». Темрява така, немов хтось вимкнув світло. Саме так, весільний потяг
занурює всю вулицю в екстаз ріжків та барабанів.
У Метеорі монахи спускаються за допомогою мотузки
з кошиком для хлібу. Метеорит падає, не на монахів,
а на динозаврів і на дивну броньовану рибу. Цілком ймовірно, що світ - це наша устриця.
***
Магдалена Бєльска
<відпустка (1)>
…день перший, коли я відчинила вікно, і місто виявилось зовсім іншим,
з широкою головною вулицею заклопотаною, що простягається до горизонту
повз великі сірі будинки,
старомодні трамваї.
— — — всі йшли цією вулицею, не тротуаром, а крізь квартири
з блідими білими стінами,
круглими столиками, сяючим паркетам у кожній квартирі,
вони проходили непоміченими крізь кожну квартиру,
усюди було багато людей, головним чином - чоловіків,
їхній одяг трохи застарів, але елегантний.
І знову це відчуття: у кожному зі світів я відчуваю гнів:
на оточуючу реальність, на того, кого я кохаю.
На щастя, це завжди ти.
Потім стало пізно і я мала повертатися (куди?).
Ніколи. Нікуди. І знову не на тротуари, які, здається,
не пристосовані для перехожих взагалі,
перескакують через величезні букети квітів,
що лежать вздовж вулиці,
rue якась там чи інша, вже не пам’ятаю назву.
Букети високі, немов дерева, я перескакувала через них,
могла полетіти донизу будь-якої миті,
і думала, ці безрозсудні думки пробудження до життя:
найгірше, що може зі мною статися - це пробудження....
***
Юлія Федорчук
<11/23/98>
якщо навіть дрімота тіні повік
на обличчі завтрашнього дня сірий
дим у чистому волоссі потім
чи не так
нічне радіо
що обирає тебе
щоб наздоганяти пусті алеї? Нове значення
відсутності
у банці
старих сливок.
Та
розсіюючи світло
ти вітаєш задерев’янілі будинки
із застиглого дерева
чорні собаки через роки листи тримають
приходить шок
надії не заходить. Підіймаючи
cцю ніч
сходами
кухня тихо вибухає і
телебачення небесно-блакитне кличе мене я
ховаюсь під ковдру
останньої миті
***
Юлія Федорчук
<Нова весна>
О, як безмежно багато томів, болото образів!
Ні, сказала вона, я не буду більше боятися
Цього діамантового краю, цієї гострої маленької балюстради,
Цієї білої землі, на яку поет викинув кохання.
Нехай почнеться політ, не тягни з цим, падіння,
Чи можемо ми перебувати в постійному русі й жити
У відсутності. Нехай буде один важкий вологий
М'яч, зеленкуватий граніт.
Візьми мене, світ, язик в еротичному
«з» в «землі» та «смерті». О, полунична соломка, у мене є
Всі складні склади, ми використовуємо їх,
Щоб штовхати один одного. Я йду і буквально
Кидаю себе на поталу
вітру. Був час, у ліжку
Перед світанком, на простирадлах фруктового льоду,
Із саду чи, можливо, з балкону, такі ось справи,
Місто, а не країна, мене колисало,
Запакувати речі, поселити ніч
Під моїми повіками, я звела свій перший сон
До схожості образу. Більше не бездомна,
ніч все довше живе у цьому сні.
***
Юлія Федорчук
<Вони приходять до мене>
Вони приходять вночі, коли я не охороняю
Кордони мислення, околиці сенсів,
Вони сковзуть під ковдру, і їхні білі пальці
Занурюються в моє волосся.
Вони приходять до мене, коли я відвела погляд
На мить від лінії горизонту,
І коли компрес сутінок
Міг би принести полегшення стомленим очам.
Вони приходять у годину, коли тіло
Не дотримується літер і не вірить
Натюрморту дзеркала. Вони приносять мені
Подарунки, мушлі, паростки, волокна.
Забирають щось натомість, я не знаю, що саме.
Світанок знову здається мені,
Насиллю вітру і миру
Звичних жестів, існуванню.
***
Кшиштоф Яворський
<Незворотні наслідки русифікації>
Уроки російської почалися рано,
одразу у початковій школі.
У ті часи були в моді ручки «Зеніт 5».
Я побіг до матері і попросив таку.
Потім сидів за партою, тішився тим,
що розкручував і збирав свою ручку «Зеніт 5».
Я знав на пам'ять її найтонші волокна.
Міг розібрати її й зібрати навіть під партою.
Навіть із закритими очима.
Одного разу, з необережності, я вистрелив стрижнем,
він злетів високо у повітря,
полетів у новинний бюлетень із Дзержинським, потім приземлився
у центрі класу, без сил, як Гагарін,
я отримав за це догану.
Минув час.
У відносинах з росіянами у мене настали важкі часи.
Мені навіть довелося піти зі школи.
Я й досі можу розібрати «Зеніт 5»
і зібрати знову із закритими очима, завзято, як таємний агент,
який отримав завдання вбити президента.
Але тепер обережніший щодо стрижня.
***
Марцин Сендецький
[Моє серце завмерло]
Моє серце завмерло у далекому мотелі,
коли ти розстібнула плащ з етикеткою «Армані».
Гарна заміна. Відповідь-псалом
з дотриманням вимог бренду. Мій будинок стояв
У міському сквері. Фактично - кіоск,
фактично - халупа, фактично - брезент на потилиці, як франт,
якого покинув покровитель (газони завжди в ідеальному стані). Якщо ти впадеш, я встану і дам тобі ефір.
Новий режим на фабриці - відновлювальний.
Ятрогенні медсестри сяють на своєму пункті чергування.
Кажуть, що від термінального блоку розходяться дроти.
Ось як ти виглядаєш з-під моїх закритих повік.
Із факелом біля діжки кришталево чистого дизельного пального,
в ореолі репресій. Стань ось там. Жар - це я.
***
Анджей Сосновський
<Швидкий перехід>
Фотографії, які ти показуєш мені, зробили
одразу після кінця світу. Ось, бачиш це світло?
Цього разу ми зовсім не постраждали від вибуху, оскільки наша група зупинилась на Скелях Порушення (і випадкова стара леді з твоїм фотоапаратом,
теж у певному сенсі освітлена майбутнім,
вже зникла з нашого видошукача). Але все одно
ти визнаєш, що ми схожі на щасливу команду
після завершення морської регати, ми розкидані
на цьому камінні, немов на планширах і саванах
у блискітках шампанського. Дивись: Ян.
Немов Бог витягнув його, як рибу, ложкою блискавки
з-поміж живих…ось навіть сливова кісточка черепу
витинається з-під шкіри. А зачіска Марисі перекладає
…на Фінно-Охровий, виглядає, наче завивка під...перманент.
Звісно, ти спитаєш, що ми досі робимо тут, що б там не сталося? Ну, в певному сенсі ми дивимось
на фотографії, на яких відпочиваємо на скелях,
готові до прогулянки, яку, фактично, продовжимо,
оскільки ми тут вже гуляли раніше, давно.
***
Анджей Сосновський
<Балада>
Надто багато сну в системі, система перевантажена.
Жити так. Можливо. Гарний світ. Глибокий.
Кішечка у просторому мішку пливе Віслою у Гданськ.
Моніторинг, виявлення, відповідь, потім - радіо мовчить. Сон-трава?
Цісарка. Час? Красивий правопорушник. Легені, гортань, чи варто хвилюватись через температуру,
через ртутний стовпчик, як розігріту лозу.
Соловей, що таке? Пихкає димом.
У мене болить серце, і я б з радістю ліг.
***
Анджей Сосновський
Невпинно вони крутяться, крутяться й крутяться.
Фільми на проекторі, молочні кадри, дивні композиції.
Команди свистять, хитаються, їхні ліхтарики пливуть вперед.
Низька стеля станції - немов загадковий підводний склеп.
Шлюз для таємних підводних човнів кафе «Вундерваффе».
Я замовляю воду повітря землю вогонь вогонь
Немов на балконі багато років тому темні диски, схожі на фрісбі,
Падали з лоджії на задній двір, коли ми робили
Елегантною зиму в місті, пізню осінь у місті.
І так багато це означало, але, мабуть, в іншому районі,
Іншими словами, та жінка тихо пішла.
***
Адам Загаєвський
Не дозволяй миті просвітлення розчинитись
Нехай сяяння думки триває в тиші,
хоча сторінка майже заповнена і полум'я тремтить
Ми ще не доросли до свого рівня
Знання росте повільно, як зуб мудрості
Зріст людини досі відмічають зарубками
високо на білих дверях
Десь далеко веселий голос труби,
пісня згортається, мов кішка
Те, що минає, не падає в пустку
Кочегар досі кидає вугілля у вогонь
Не дозволяй миті просвітлення розчинитись
У твердій сухій речовині,
ти маєш викарбувати правду
***
Адам Загаєвський
1. БЕЗ БАГАЖУ
Подорожуй без багажу, спи в потязі
на твердій дерев’яній лавці,
забудь рідну землю,
виходь на маленьких станціях,
коли сіре небо сходить,
і судна рибалок прямують у море.
2. У БЕЛЬГІЇ
У Бельгії накрапав дощ,
рана річки між пагорбами.
Я думав, що я - такий неідеальний.
Дерева сиділи на луках,
мов священики в зелених рясах.
Жовтень ховався у бур’янах.
Ні, мама, казав я,
це - купе для тих, хто не розмовляє.
3. ЯСТРУБ КРУЖЛЯЄ НАД ШОСЕ
Ми розчаруємось, якщо він впаде каменем
на лист заліза, на газ,
на музичний запис - взірець поганого смаку,
на наші маленькі серця.
4. МОНБЛАН
Сяє вдалині, білий та обережний,
мов ліхтар для тіней.
5. СЕГЕСТА
На лузі величний храм —
дикий звір,
відкритий небу.
6. ЛІТО
Літо було величезне, тріумфальне —
і наш маленький автомобіль, здається, загубився
на дорозі, коли ми їхали у Верден.
7. СТАНЦІЯ У БИТОМІ
У підземному тунелі
ростуть недопалки -
не маргаритки.
Смердить самотністю.
8. ПЕНСІОНЕРИ ГУЛЯЮТЬ У ПОЛІ
Вони вчаться ходити
по землі.
9. МАРТИНИ
Вічність не подорожує,
вічність чекає.
У рибацькому порту
лише мартини базікають.
10. АМФІТЕАТР У ТАОРМІНІ
З амфітеатру у Таорміні ти бачиш
сніг на верхівці Етни
і сяюче море.
Хто - кращий актор?
11. ЧОРНИЙ КІТ
Чорний кіт виходить, щоб привітати нас,
немов кажучи: «Подивись на мене,
а не на якусь там стару романську церкву.
Я - живий».
12. РОМАНСЬКА ЦЕРКВА
Внизу, у долині
романська церква відпочиває:
вино у цій діжці
13. СВІТЛО
Світло на стінах старих будинків,
Червень.
Перехожий, відкрий очі.
14. НА СВІТАНКУ
Матеріальність світу на світанку —
і крихкість душі.
***
Адам Загаєвський
<Вечір, Старий Сонч>
Сонце сідає за ринкову площу, і у листі кропиви відбиваються
недоліки маленького містечка. Чайники свистять у будинках,
немов багато потягів рушає водночас.
Полум’я багать на луках та їхні довгі зітхання
заплутуються в деревах, як повітряні змії.
Останні нерішучі прочани повертаються з церкви.
Телевізори прокидаються і одразу знають все,
як демони Александрії із засмаглими обличчями шахраїв.
Ножі опускаються на хліб, на ковбасу, на деревину, на нові товари.
Небо темнішає, янголи зазвичай ховаються там,
але зараз це просто сержант поліції і його любий покійний мотоцикл.
Йде дощ, бруківка вулиць стає чорною.
Маленькі безодні відкриваються між камінням.
***
Адам Загаєвський
<Великі кораблі>
Це вірш про великі кораблі, що блукали океанами,
І тяжко зітхали іноді, скаржились на туман
і підводні рифи,
Але зазвичай вони розрізали сторінки тропічних морів
у тиші,
Поділені за висотою, категорією і класом, як наші спільноти
й готелі.
На нижній палубі бідні емігранти грали в карти, і ніхто
не вигравав,
А на самій верхній палубі Клодель дивилась на Іссу, і її волосся палало.
Підіймали тости за безпечну подорож, за прийдешні часи
Тости підіймали, вино Ельзасу й шампанське
з найкращих виноградників Франції.
Деякі дні були спокійні, без вітру, коли лише світло просочувалось постійно,
Дні, коли нічого не відбувалось, лише горизонт, що подорожував
з кораблем,
Дні пустоти і нудьги, гри в солітер, розповідей
про останні новини,
Кого з ким бачили в сутінках тропічної ночі, хто з ким обіймався під персиковою луною.
Але брудні кочегари невтомно кидали вугілля у відкриті
палаючі пащі,
І все, що є зараз, тоді існувало вже, але
у стиснутій формі.
Наші дні вже існували, і наші серця пеклися
у розпеченій духовці,
І та мить, коли я зустрів тебе, вже теж могла існувати,
і моя недовіра
Розбилася, як тарілка фаянсова, і моя віра більш не була крихкою
і капризною,
І мої пошуки остаточної відповіді, мої розчарування і відкриття.
Великі кораблі: деякі тонуть зненацька, пробуджуючи докори сумління
і страх,
Отримують славу безсмертну, стають зірками
спеціальних бюлетенів.
Інші пливуть спокійно, зникають мовчки у провінційних портах,
у доках,
Під покривом іржі, під рудою шубою іржі, у чохлі іржі,
і чекають
Остаточної трансформації, останнього суду душ
і предметів,
Чекають так само терпляче, як гравці у шахи у Люксембургському саду,
підштовхуючи фігури десь на півдюйма.
***
Адам Загаєвський
<Неможливі дружби>
Наприклад, з кимось, кого більше немає,
хто існує лише в пожовклих листах.
Або довгі прогулянки біля потоку,
чиї глибини ховають
порцелянові чашки — і розмови про філософію
з боязким студентом або поштарем.
Перехожий з гордими очима,
якого ти ніколи не взнаєш.
Дружба з цим світом, все більш ідеальним
(якби не цей солоний запах крові).
Старий, що п'є каву на Сен-Лазарі,
нагадує тобі когось.
Обличчя, що промайнуть
у місцевих потягах —
щасливі обличчя туристів, які, мабуть, їдуть
на розкішний бал чи на страту.
І дружба із собою -
оскільки, зрештою, ти не знаєш, хто ти насправді.
***
Адам Загаєвський
<Містицизм для початківців>
День був ясний, сонце гріло щедро.
Німець на терасі кав'ярні
тримав у долонях книжечку.
Я підгледів назву:
«Містицизм для початківців».
Раптом я зрозумів, що ластівки,
які патрулюють вулиці Монтепульчано з пронизливим свистом,
і тихі розмови боязких туристів
зі Східної, так званої Центральної Європи,
і великі білі чаплі, що стояли - вчора? напередодні? —
немов монахині в рисових полях,
і сутінки, які повільно та систематично
стирають обриси середньовічних будинків,
і оливкові дерева на пагорбах,
віддані на поталу вітру і спеці,
і голова Невідомої принцеси,
що викликала моє захоплення в Луврі,
і вітражі, які, мов крила метеликів,
блищали пилком,
і соловейко, що практикувався у співі
біля шосе,
і будь-яка подорож, будь-який вид туризму -
єдиний містицизм для початківців,
елементарний курс, вступ
до екзамену,
який відклали.
***
Адам Загаєвський
<Ніч - цистерна>
Ніч - цистерна. Співають сови. Біженці їдуть крізь луки
з голосним шурхотом безкінечного горя.
Хто ти, йдучи у цьому стривоженому натовпі.
І ким ти станеш, ким станеш,
коли повернеться день, і звичайні привітання ходитимуть навколо.
Ніч - цистерна. Останні пари танцюють на сільському балу.
Великі хвилі плачуть з моря, вітер розкачує сни.
Невідомий митець малює перші штрихи світанку.
Лампи згасають, двигун глохне.
Перед нами - стежка життя, астрономії миті.
***
Адам Загаєвський
<Читаючи Мілоша>
Я знову читаю твої вірші,
вірші багатої людини, яка знала все,
і жебрака бездомного,
самотнього емігранта.
Тобі завжди хотілося вийти
за межі поезії, піднятися над нею, літати,
але також і спуститися нижче, туди, де починаються
наші краї, скромні та невпевнені у собі.
Іноді твій тон
змінює нас на мить,
ми віримо — справді—
що кожен день - священний,
що поезія—як це сказати? —
робить життя ширшим,
повнішим, більш гордим, змушує не стидатися
ідеальних формулювань.
Але настає вечір,
я відкладаю книжку,
і повертаються звичайні звуки щоденні —
хтось кашляє, хтось плаче і проклинає.
***
Адам Загаєвський
<Підводне місто>
весняні ранки, коли зелені пагорби
тремтять із середини і здіймаються,
як аеростати загородження —
і травень не буде переходити вулиці
з птахами, що кричать пронизливо, і літніми обіцянками.
Жодних задушливих заклинань,
жодних холодних екстазів весняної води.
Дзвіниці спираються на дно океану,
й бездоганні види проспектів у листі
не приваблюють жоден погляд.
І все одно ми живемо спокійно,
принижено — на валізах,
у залах очікування, у літаках, у потягах,
і все одно вперто і сліпо шукаємо образ,
кінцеву форму речей
між невимовних нападів
німого відчаю —
немов невиразно згадуючи
щось, що неможливо згадати,
немов це підводне місто подорожує з нами,
завжди ставить запитання,
і завжди невдоволене нашими відповідями —
вимогливе та ідеальне в своєму роді.
***
Адам Загаєвський
<Намагайся славити пошкоджений світ>
Намагайся славити пошкоджений світ.
Згадай довгі дні червня,
і дику полуницю, краплі рожевого вина.
Кропива, якою систематично заростають
покинуті садиби у вигнанні.
Ти маєш славити пошкоджений світ.
Ти бачив стильні яхти і кораблі,
у одного з них попереду була довга подорож,
а на інших чекало солоне забуття.
Ти бачив втікачів, які йшли в нікуди,
чув, як кати весело співають.
Ти маєш славити пошкоджений світ.
Згадай миті, коли ми були разом
у білій кімнаті, де колихалась завіса.
Повернись думками на концерт, де музика спалахнула.
Ти збирав жолуді в парку восени,
і листя кружляло над шрамами землі.
Хвали пошкоджений світ
і сіре перо, яке згубив дрізд,
і м’яке світло блукає, щезає
і повертається.
***
ЗБІГНЄВ ГЕРБЕРТ
<Посланець пана Когіто>
Йди туди, куди йдуть інші, до темних кордонів,
оскільки золоте руно небуття - твоя остання винагорода,
йди прямо поміж тих, хто стоїть на колінах,
поміж тих, хто згорблений стоїть у пилюці,
тебе врятували не для того, щоб ти жив,
у тебе мало часу, ти маєш заприсягтися
бути хоробрим, коли розум обманює тебе, бути хоробрим -
зрештою, тільки це і важливо,
дозволь своєму безпорадному Гніву стати, як море,
коли почуєш голос тих, кого ображають і б’ють
нехай твоя сестра Презирство тебе не покидає,
тому що донощики, кати, боягузи - вони переможуть
вони прийдуть на твій похорон і з полегшенням кинуть пригорщу землі,
деревоточець напише твою пом’якшену біографію,
і не пробачай, насправді це не у твоїх силах -
пробачити від імені тих, кого зрадили на світанку,
стережися непотрібної гордині,
дивись на своє клоунське обличчя у дзеркалі
й повторюй: «Мене покликали - а хіба не було кращих за мене»,
стережися сухості серця, кохання, ранку, весни,
пташки з невідомою назвою, зимного дубу,
світла на стіні, величі неба -
їм не потрібне твоє тепле дихання,
вони тут, щоб сказати: «Ніхто тебе не втішить»
будь насторожі - коли світло у горах подасть знак, встань та йди,
оскільки кров у грудях стає твоєю темною зіркою,
повторюй старі закляття легенд і казок про гуманізм,
тому що саме так ти досягнеш добра, якого не досягнеш
повторюй величні слова, повторюй їх вперто,
як ті, хто загинув у піску, перетинаючи пустелю,
і вони віддячать тобі тим, що є у них під рукою -
батогом сміху, вбивством на звалищі
йди, тому що лише так тебе приймуть до компанії холодних черепів,
до компанії твоїх предків: Гільгамеша, Гектора, Роланда,
захисників королівства без меж та міста попелу.
Будь відданим, йди
***
Збігнєв Герберт
<Як нас представили>
—захисникам-зрадникам
Я грав на вулиці,
ніхто не звертав на мене увагу,
я ліпив паски з піску,
бурмотів вірші Рембо,
старий пан це підслухав
— хлопчику, ти - поет,
зараз ми організуємо
популярний літературний напрям
він погладив мою брудну голову,
подарував мені великий льодяник,
і навіть купив одяг
захисного кольору юності.
Такого чудового вбрання не було у мене
з часів першого причастя -
короткі штанці та широкий
моряцький комір,
чорні лакові туфлі з пряжками,
білі гетри -
старий пан взяв мене за руку
і відвів на бал
там були й інші хлопці -
також в коротких штанцях,
охайно поголені,
шуркають ногами.
«Ну, хлопці, час зіграти у гру,
чому ви стоїте по кутках, -
спитав старий пан, -
станьте в коло, візьміться за руки».
але ми не хотіли грати у квача
або у хованки,
нам вже набрид цей старий пан,
ми дуже зголодніли
отже, ми швидко сіли навколо
великого стола,
нам подали лимонад
і шматки торту,
тепер одягнені, як дорослі,
з низькими голосами,
підіймалися, вихваляли нас
або хлопали по руках
ми нічого не чули,
нічого не відчували,
дивились великими очима
на шматок торту,
який танув
у наших гарячих долонях,
і цей солодкий смак, перший у нашому житті,
зник у наших темних рукавах.
***
Збігнєв Герберт
<Остання атака. Клаусу>
Дозволь мені відкритися, висловлюючи радість і здивування
від того, що ми маршируємо на чолі своїх військ
у різних формах, під різним командуванням,
але з однією метою - вижити.
Ти кажеш мені: «Подивись, мабуть, треба дозволити
цим хлопцям повернутися додому до своїх Марго і Кась,
війна красива лише на парадах,
але, як відомо, там бруд, кров
і пацюки".
Поки ти говориш, насувається лавина артилерійського вогню,
де ця сволота Паркінсон забарився,
востаннє він підійшов до нас, коли ми гуляли
по незвичному шляху, наші комірці бовтались на підборідді,
руки в кишенях, ми вже були у відпустці,
аж раптом Паркінсон нагадав нам, що це ще
не кінець, що ця клята війна ще не закінчилась.
***
Гжегож Квятковський
<«блискавки» від ВВС>
ми носимо твідові блейзери
слухаємо джаз
обговорюємо Мілоша,
який помер кілька місяців тому
твори сюрреалістів
про рожеві фантасмагорії,
злоякісні створюючи каліграми,
в їхніх очах досі
іприт з Вердену,
поки ми всього лишень отримуємо
«блискавки» від ВВС
та плівкові спогади
про старіння та емоції
тих, хто вижив у Дахау
***
Гжегож Квятковський
<сигнал>
кроки листоноші,
звук друку факсу
або записаного повідомлення
дзвінок телефону або у двері
Король Ірод був тут
і вбив усіх дітей
у кутку - червоний велосипед
і плюшевий ведмідь
діти розсіялися по континентах
я міг би звинуватити їх
у плагіаті ДНК
він також міг би
звинуватити їх у плагіаті ДНК,
але він глибоко під землею лежить мовчки
канікули разом у Швейцарії
у 1998 році влітку:
я в своїй чорній сукні в білий горошок,
стрижка під хлопця,
маленька Урсула ще смокче палець
маленький Девід трохи сонний,
а мій чоловік, як завжди,
вдягнений з поганим смаком
спали фотографа,
спали велосипед и ведмедя,
і завіси, які допомагала мені шити Урсула
тримайся подалі від кладовища,
опусти жалюзі,
забий цвяхами двері
роздягнися,
підійди до дзеркала,
і побачиш, як сильно я постаріла.
і якою потворною стала
більше ніколи не буду сяяти
більше ніколи
не буду чекати
на сигнал
сигнал
***
Гжегож Квятковський
<Карлсбад>
чи відчуваєш ти тугу перших поселенців,
коли вони називають завойовані землі,
дають їм назви вулиць і міст своїх рідних країн?
іноді їм приходить лист:
«Карлсбад, вул. Йоганна Штрауса, 211»
чи бачиш ти маленький вогник
в їхніх тілах?
***
Гжегож Квятковський
<Клоун Пепе>
любий Пепе, сподіваюсь, існує Рай для клоунів і ти потрапив саме туди,
не преподобного Мігеля, а саме тебе більш за все любили дітлахи нашого міста
памятаю, як під час сієсти ти йшов вимерлими вулицями Кукути
незважаючи на пекучу спеку дівчата бігли на вулицю і просили тебе показати етюд:
три червоних м’ячика запхані в кишені твоїх роздутих штанів,
а через мить три червоних м’ячика ти дістаєш з рота мавпи Кармен
я - вже давно не дитина, але твої фокуси розчулили мене до сліз,
пробач, що я застрелив тебе під час однієї з твоїх вистав,
але одного дня я почув, як ти говориш з майором,
сміявся над моїм жахливим зростом і кривою ходою
***
Гжегож Квятковський
<мавпи>
білі мавпи у гарячому джерелі
сніг навколо ставка
пар здіймається у повітря
раптом мавпи злякалися
(мабуть, відчули, що я намагаюсь їх описати)
одна з них виходить з води і каже:
«Ми - білі мавпи
у гарячому джерелі,
сніг навколо ставка,
пар здіймається у повітря».
***
Гжегож Квятковський
<на пагорбі>
я лежу на пагорбі на кладовищі Шебжисько,
зараз осінь, отже, над глиною у піску іржавіють голки
моє перше волання про допомогу, мій перший крик
у церковне свято Божої Матері Вічної Допомоги
у вільному місті Данцигу в районі Польщі - Померанії
у день мого народження, 27-го червня 1932 року
70 років суворого життя:
у тілі, яке не я спроектував
з війною, яку не я оголосив,
з родиною, яку я втратив у цьому конфлікті
хтось з моїх предків, мабуть, був наділений даром передбачення:
я завжди бачу своїх найближчих родичів у тваринному світлі їхніх потреб,
мабуть, це пояснює мою ізольованість і самотність
свій останній день народження я святкував в орендованій квартирі
на колишній Адольф Гітлер Штрассе в районі Лангфюр,
у той день я забрав своє життя, відкривши газові крани
***
Гжегож Квятковський
<син імператора у вигнанні>
з якою нехіттю і огидою
він дивиться на робочих,
які свердлять землю!
хлопчик із забинтованою рукою
в линялому пуховику
і тренувальних штанях
***
Гжегож Квятковський
<Луї>
його звали Луї,
він співав про жахливу долю робітників на фабриці Луї,
в часи його юності його батько теж мріяв співати,
але став власником робітників на фабриці Луї
час від часу він приходив на профспілкові збори, замаскувавшись,
і слухав, як його син підбурював натовп на боротьбу
кілька разів йому вдалося проспівати з робітниками
“старий Луї має піти”
і навіть таємно переказати кошти на профспілкові рахунки
невідомо,
хто з робітників впізнав директора,
і хто перший кинувся на нього
робітники плакали,
коли юний Луї імпровізував пісню:
«У мене немає батька і матері,
лише ви - моя велика родина».
доспівавши пісню, він підійшов до тіла,
обшукав кишені і роздав гроші
всім присутнім
***
Гжегож Квятковський
<мандала>
шість мартинів формують ключ і прямують до автомобіля, що поспішає
водночас турист прибуває у місто Г.
через п’ять кілометрів по прямій зоопарк звірі притискаються до огорож
і чоловік який забрав дітей з дитячого садка
виливає на себе дизельне пальне запалює сірник:
яка солодка жертва
який теплий асфальт і яка рідка плоть!
у портовому районі міста у підвалі пані С.
підлога проштрикнута чорною весною
і вона стоїть там купається в зачаруванні
Пані С. ніколи не бачила нічого красивішого
вона ковтає свій медальйон знімає одяг
і повністю занурюється у чорну рідину
чорна весна виливається на вулицю
чоловіки не можуть стриматись
мастурбують
весна стає на відтінок світлішою
коли турист намагається налагодити контакт з мешканцями міста
виявляється що ніхто не знає мову якою він розмовляє
підіть знайдіть тлумача
що каже турист
що б це не було це могло б нас врятувати
тут турист роздягається
заходить у місцевий ставок
лягає на спину і починає співати
на березі з’являється факір
на шестиногому слоні з чотирма хоботами
тричі здіймається у повітря
один раз - високо над містом
слон жахливо трубить у чотири хоботи
і ось вона з’являється:
мандала
симетричний янгол
повільно наші кінцівки відриваються від тіл
але ми віримо що хтось під’єднає їх знову
ман да ла
нехай буде
мандала
***
Гжегож Квятковський
<пракоханка>
- що це?
це береза
а під тобою мох
- що це за місце?
це болото
- що буде з мене?
ти в безпеці, дівчинко
мох привітний
він не спричинить шкоду
пракоханка
люба бабуся
час сказати правду:
це - кінець шляху
я був гарним пастухом
і гарним провідником
все наше життя я казав тобі:
«Йди за мною, довірся мені».
- що це?
це ангорська кішка
у цих хмарах ховається дощ
ця земля - осад
пракоханка
люба бабуся
дві трубки під’єднані до твого носа
живлять тебе киснем
квітка катетеру
накачує тебе екстрактом макових зернят
ми більше не зустрінемось
я знаю це напевне
подивись на мене
добре подивись важким поглядом
в останній раз
- що це за місце?
це болото
ти в безпеці
мох привітний
він не спричинить шкоду
а потім вона почала бурчати
і плювати
і звинувачувати мене
<знайомство>
вона сиділа на тій самій лавці що й я
молода і гарна
зі зміїної шкіри
мокасини на її ногах
схлипувала тихо і нервово
човгала бордовою сумкою для покупок
у молитві хоча й не стояла на колінах
це якось нас зближувало
і мені було трохи шкода
аж ось сонце вийшло з-за хмар
і врізалося у церкву
і перетворило сумку для покупок на вітраж
нога носком вперед
рука на хребті
і фантастичні внутрішні спіралі
ось як розпочалося наше багаторічне знайомство
***
Гжегож Квятковський
<покинуті>
порноакторка п'ятдесяти з чимось років має право на статус бабусі жанру
вона - ще зірка у категорії «зрілі жінки», але через старість має піти
вона щойно повісила випране і зараз лежить у ванні
дивиться свої найзнаменитіші картини:
«Глибока горлянка» з Джексоном Мініком
і «Анальна сесія Марокко»
потім виходить з ванни і дивиться у дзеркало:
її груди досі гострі
її киця досі міцна й рожева
чому у неї немає дитини?
вона була б поруч із нею зараз
чому у неї немає чоловіка?
він смажив би ковбасу
потім вони розділили б келих теплого пива
вона намагається згадати будь-яку молитву
якусь частину Святого Писання
щось що могло б її врятувати
щось що могло б її врятувати
до біса буквально все:
ти спиш і відпочиваєш тут
коли час мій настав
Господи чому Ти мене покинув
покинув
покинув
і дзвінок дверний несподівано дзвенить по всьому будинку
і заходить Джексон Мінік
з букетом квітів
з пакетом повним пива
і вібратором яскравого кольору
привіт, Ліз, я тут проходив повз твій будинок
і подумав про тебе
ти ані трохи не змінилася
виглядаєш так само гарно
я приніс тобі тепле пиво
можна зайти?
***
Єва Ліпська
<Трамвай>
Я тримаю в долоні цей пейзаж,
накриваю його трамваєм. Лінія номер один.
Відчуваю залізо коліс. Покірні полоски рельсів.
Немов розвиваюча іграшка.
Дівчина поступається мені місцем.
Коли ми завертаємо за ріг, мова перевертається.
Склади падають з рота.
Грубий скрип.
«Насолоджуйся, поки це триває, дитино,
насолоджуйся цією миттю. Цим трамваєм. Тим, що там далі».
Але не тим, що Найдалі. Ось що я знаю.
Твоє сиве волосся вже чекає на тебе
у кінці цієї лінії.
Я ще сиджу,
а ціпок здіймається,
підтримуючи моє пророцтво.
«Я до тебе звертаюся, дитино».
Дівчина сміється. Який жарт,
пасажири кажуть: життя кохання смерть.
І коли трамвай під'їжджає до зупинки,
його гальма продовжують сміятися.
***
Єва Ліпська
<Крихта сливового пирога>
Я знімаю з твого обличчя
крихту сливового пирога.
Крихітний тиск ніжності.
Геть від усіх ідей.
Кладу її на тонкий фарфор сторінки.
Нехай вона буде записана навічно.
Важко сказати,
коли чернетка здмухнула все.
Хтось відчинив вікно. Хтось відчинив двері.
Багато років потому
я досі ходжу серед кондитерських магазинів.
Мені соромно, коли я думаю про тебе.
Навіть ніч не розуміє…
коли ми разом.
***
Єва Ліпська
<Безодня>
Іноді ви бачите, як штукатурка
падає з голів.
Фасад здорового глузду відшаровується.
Історія знову.
Навіщо повертатися до неї,
якщо все у нас попереду в будь-якому разі.
Все зроблено. І неможливо переробити.
Я сиджу під будь-яким старим небом
і слухаю те, що має сказати посередність.
У молитовниках
закладка - реклама
птахів від зморшок.
Від кожного народу ти знаєш,
що вбивць можна вичавити.
***
<11 вересня 2001 року>
Поети розвідники доброчесні платники податків
автори пісень ювеліри
всі нададуть
звіти про злочин.
Іноді - навіть вірші. Іноді - навіть пісні.
Ювеліри відшліфують факти до дрібниць.
Належна форма. Належний блиск.
Акуратна дизайнерська біжутерія катастрофи.
Звісно,
всі віднесуть у друк.
І лише моя кравчиня,
з якою я розмовляю тихо
над стібками,
каже
світ звільнився.
І швейна машина
сміється зловісно.
***
Єва Ліпська
<Безпомічність>
Життя, яке він отримав у спадок,
як полюбляла казати бабуся,
взагалі, що це за спадок
Він тягне за собою дні,
про які волів би не знати.
Дитинство у таборі.
Іграшки з колючого дроту.
Валіза з тих днів,
надіслана авіапоштою,
досі прикидається птахом.
Він живе позиченим життям, як міг би хтось сказати,
йому вдалося вижити.
До кінця він залишатиметься у своїй власній меншості.
Хто зміг би зрозуміти сенс цього. Навіть Бог,
прохаючи світла у темряві під заставою,
це просто безпомічність, що перетворюється на пил.
***
Єва Ліпська
<Будь-де>
Я хотіла б жити Будь-де.
У вишитих вручну містах.
Зустрічати тих,
хто не народився у світ.
Нарешті ми будемо щасливі на самоті.
Жодна зупинка не чекатиме нас.
Жодного прибуття. Жодного від’їзду.
Зникнення - це музей.
Жодні війни не будуть вести за нас.
Жодне людство. Жодна армія. Жодна зброя.
Смерть напідпитку. Це було б весело.
У бібліотеці час багатьох томів.
Кохання. Божевільний розділ.
Пошепки перегортатиме сторінки наших сердець.
***
Єва Ліпська
<Скабка>
«Ти мені подобаєшся», - пише мені двадцятиоднорічний поет.
Тесля-початківець слів.
Його листи пахнуть тирсою.
Його муза досі спить у палісандровій деревині.
Амбітний галас на лісопилці літератури.
Учні оббивають легковірний язик.
Обрізають до потрібного розміру сором’язливу фанеру речень.
Вирівнюють п’яне хайку.
Проблеми починаються,
тому що в пам’яті залишилась скабка.
Її важко дістати,
описати ще важче.
Тирса летить. Недогризки янголів.
Пил підіймається в небеса.
***
Єва Ліпська
***
<Зоологічні крамниці>
Зоологічні крамниці,
Концентраційний табір
часів мого дитинства.
Морські свинки. Папуги. Канарки.
Густий запах ув’язнення.
Тирса подій.
Вдома я випльовувала депресію.
Кішка Антігона більше не з’являлась.
Мишоловка з Вердена,
і так - до самого Освенціма.
Я не знала, чим це закінчиться,
коли підписалася на життя.
Волонтер.
***
Єва Ліпська
<Ніхто>
Я погоджуюсь на цей пейзаж,
якого не існує.
Батько тримає скрипку.
Діти лижуть звук.
Ескіз
пелюсток троянди.
Потім - війна. Ми згубили один одного з поля зору.
Складені у повні речення, слова - сховані.
Пуста кімната
припаркувалася в сутінках
старого житлового будинку.
Будь ласка, залиш повідомлення,
нікому не кажи.
***
Єва Ліпська
<Віяння моди>
Ми вмираємо все красивіше і красивіше
у колекції від Джанні Версаче.
Елегантність - пташеня естетики.
Ми колошкаємось у церквах моди,
віримо, що помаранчевий нам пасуватиме.
Ти цілуєш мене у примірочній.
Поглянь, це просто осінь у Римі в зелених тонах.
Ми складаємо пазли своїх архетипів.
Перекладаємо берети іноземними мовами.
Сьогодні нас запросили
на відкриття Страшного суду.
Ми заходимо без квитків.
Сьогодні - вхід для мертвих.
***
Єва Ліпська
<Кальвін>
Тендітний. І сором’язливий.
Мало спить. Болить голова.
Він боявся страху.
Він жив у часи кримінального туризму.
Листи з підозрами. Арешти. Страти.
Гарний час для піроманьяків. Під час процесій
у шести місцях для роздумів
вироки про спалення виконують.
Невичерпні проспекти державної зради.
Рік 1535. У Парижі.
Його кімнату прискіпливо обшукали.
Конфіскували папери. Листування.
Він - автор трактату про сон душі.
У католиків він розпізнає нахабство диявола.
На довершення - бубонна чума. Голод.
Рік 1541. Повернення у Женеву.
Взаємні провокації.
Фанатична ненависть.
Гавкання терору на вулицях.
Релігія його не рятує. Утопічне бачення вічності.
Він слабшає. Слабшає більше й більше.
Сухий пейзаж. Червона цівка світла.
Відлуння зла.
Він слабшає. Слабшає більше й більше.
Він помирає.
Перетворюється на гріх.
***
Єва Ліпська
***
<Помаранча Ньютона>
1.
Я в захваті від шоу нової системи.
Повсякденна елегантність Армані.
Пневмонія, загорнута у шарф трави.
Вже останній крик демократії.
Лінія червоного рота.
Аплодисменти коханню.
На подіумі мертві моделі.
Залізниці макіяжу,
розмазаного імпресіоністами.
Тепер все стало більш зрозумілим.
Бог визнав,
що він - просто людина.
Під сірою
скибкою хмари
недійсні векселі.
На екрані вільний
рух століть.
Вони вже були.
Ми просто є.
Ти ще маєш бути.
Ми просто є.
На місці Едему стоїть місто.
Отара будинків
пасеться на кам’яних луках.
Жовтий тенісний м’яч
влучає у центр світла.
Ти ще маєш бути.
Ми облаштуємо для тебе кімнату
в сирітському майбутньому.
Ми полишаємо цей помірно здоровий сад.
«Вечеря в Еммаусі» Караваджо.
Зверни увагу на силует
хазяїна корчми.
Гнилі яблука. Фініки. Гранати.
Вони вже були.
Ми просто є.
Ти ще маєш бути.
2.
Я відчиняю двері своїм книжкам.
Випадає листя.
На цьому більярдному шарі землі
сталося так багато.
Роман людства розбухає.
Жирні розділи вулиць
авторства Джорджіо де Кіріко.
Невтомний двигун уяви.
МакГамлет на сцені.
Театр самообслуговування.
«Бідний Йорик». Глутамат натрію.
Свідки історії
з найближчого фаст-фуду.
Прощавайте, Офелії з презервативів.
Чіпси страху, віднесені шквалом вітру.
3.
Все мало бути інакше. Потім
на мосту ти присягнула веселці. Майбутнє
має гарантію вічності.
Ми планували життя
за вигином топографічної мапи.
Видих до вдиху.
У цей час
неписемні вже читали «Майн кампф».
Іскри розлітались із крику.
Тепер все стало зрозумілішим.
Бог визнав,
що він - просто людина.
На білбордах пошуки див.
Парфум «Jesus del Pozo»
впадає в море.
Я читаю коханця ретельно.
Я згадую пам’ять,
її найтонші подробиці.
Сон не чекає на нас.
Ми забуваємо,
що це - не ми.
Я виходжу на балкон міста.
Бурульки світла випаровуються. Я вдихаю.
Я винаходжу все наново,
фіксую погляд на помаранчі Ньютона
і на моїх очах,
що повертають
мені зір.
***
Єва Ліпська
<Помаранча Ньютона: Безкінечність>
Вони вже були.
Вони б’ються у марній битві дат.
Розпливчасті. Тло - сердиті хмари.
У театрі «Голівуд»
свистить потяг покинутих стільців.
Рештки фільмів
досі дихають вустами екрану.
«Але Венеція для мене - могила щастя,
я не в змозі туди повернутись, - писав Марсель Пруст.
Ми просто є.
У глобалізації кохання
ми піддаємося чуттєвим ринковим цінам.
Спекулятивні феєрверки.
Корумпована постільна білизна Шекспіра
у національному театрі.
Місто мускулистих стадіонів
прив’язане до нас.
Піратська копія багатства.
Зів’яле каяття троянди
вже нічого нам не каже.
Аритмія нескінченності.
Гігабайти пам’яті
На світанку
тремтить фанатичний бриз.
Антивірус «Нортон»
сканує наші легені.
Всюди
розбите скло морозу.
Ти ще маєш бути.
На балконі - жінка,
хмара схожа на поцілунок.
Новорічна ніч тремтлива.
Двадцять перше століття.
Двадцять третє століття.
Двадцять четверте століття.
Ми зв’язані
красильнею світанків і заходів сонця.
Полірувальна майстерня магії, слів та вогню.
Вони розлучають нас навіки.
***
Тадеуш Ружевич
<Хвостик>
Коли всі жінки у транспорті
поголили голови,
чотири робітника з мітлами з березової лози
підмітали
і збирали волосся.
За прозорим склом
здерев'яніле волосся лежить
тих, кого отруїли в газових камерах,
шпильки і гребінці
у цьому волоссі.
Крізь це волосся не проникає світло,
його не ворушить вітер,
не торкається жодна рука,
дощ або вуста.
У величезних ящиках
хмари сухого волосся
цих отруєних,
вицвіла коса,
хвостик зі стрічкою,
який смикали в школі
неслухняні хлопчиська.
***
Тадеуш Ружевич
<Той, хто вижив>
У двадцять чотири роки
мене повели на страту,
я вижив.
Далі - пусті синоніми:
людина і звір
кохання і ненависть
друг і ворог
темрява і світло.
Людей і тварин вбивають однаково,
я це бачив:
вантажівки покрошених людей,
які не врятуються.
Ідеї - це просто слова:
чеснота і злочин
правда й брехня
краса і бридота
відвага і боягузтво.
Чеснота і злочин важать однаково,
я це бачив
у людина, яка була злочинцем,
і водночас - доброчесною людиною.
Я шукаю вчителя і хазяїна,
хай він поверне мені зір, слух і мову
хай знову дасть імена предметам й ідеям
хай відділить темряву від світла.
У двадцять чотири роки
мене вели на страту,
я вижив.
***
Тадеуш Ружевич
<Повернення>
Несподівано вікно відчиниться,
і мати покличе,
час повертатися
стіна відчиниться
я увійду до раю в брудних черевиках
підійду до столу
і відповідатиму на запитання грубо
Зі мною все гаразд відчепіться.
Похиливши голову на руку,
я сиджу й сиджу. Як я їм розповім
про цей довгий
і заплутаний шлях.
Тут на небесах матері
в’яжуть зелені шарфи
мухи дзижчать
Батько дрімає над плитою
після шестиденної праці.
Ні, звісно, я не можу їм сказати,
що люди ладні
одне одного загризти.
***
Тадеуш Ружевич
<Нарис сучасного вірша про кохання>
І все-таки білизну
найкраще описати за допомогою сірості
птаха - за допомогою камня
соняхи
в грудні
старі вірші про кохання
зазвичай описували плоть
вони описували те чи інше
наприклад - вії
і все-таки червоність
потрібно описувати
за допомогою сірості, сонце - за допомогою дощу
мак у листопаді
вуста вночі
найзрозуміліший
опис хлібу -
це опис голоду,
що в ньому причаївся
вологої пористої серцевини
теплої всередині
соняшників вночі
грудей живота стегон Кібели
прозорий,
немов джерело, опис
води - це опис спраги
попелу
пустелі
він провокує появу міражу
хмари й дерева входять
у дзеркало води
відсутність голоду
відсутність
плоті -
це опис кохання
в сучасному любовному вірші
***
Тадеуш Ружевич
<Ворота>
«Lasciate ogni speranza
Voi ch'entrate
полиш надію кожен,
хто заходить»
напис на воротах пекла
у «Божественній комедії» Данте
сміливіше!
за цими воротами
немає пекла
пекло демонтували
богослови
і глибинні психологи
перетворили на алегорію
для гуманітарних та освітніх
цілей
сміливіше!
за цими воротами
знову починається те саме
два п’яних копача могил
сидять на краю дірки
вони п’ють безалкогольне пиво
і жують сосиску
підморгуючи нам
з-під хреста
грають у футбол
черепом Адама
дірка чекає
на завтрашнє тіло
«мрець» йде своїм шляхом
сміливіше!
тут ми чекатимемо
на остаточний вирок
вода збирається в дірці
сигаретні недопалки плавають у ній
сміливіше!
за цими воротами
не буде історії
не буде доброти не буде поезії
і що ж там буде,
любий незнайомцю?
там буде каміння
камінь
за каменем
камінь на камні
і на цьому камні
ще один
камінь
***
Тадеуш Ружевич
[без назви]
я сидів у кріслі
відклав книжку
раптом я почув
биття свого серця
це було так неочікувано
немов незнайомець вселився у мене
та б’є стиснутим кулаком
якесь невідоме створіння
закрите в мені
у цьому було щось неприємне
серце билося там без жодного зв’язку
зі мною
з моїми абстрактними думками
***
Тадеуш Ружевич
<Терен>
Я не вірю,
я не вірю, коли прокидаюся
і коли засинаю.
Я не вірю від одного берега
свого життя до іншого.
Я не вірю
так відкрито
і глибоко,
як моя мати вірила.
Я не вірю,
коли їм хліб,
коли п’ю воду,
коли займаюсь коханням.
Я не вірю
в мощі в гробниці.
Я не вірю у вулицю міста
у поле у дощ
у відкритий простір
у золото Благовіщення
я читаю його байки
прості як сніп пшениці
і думаю про бога
який не сміявся
думаю про маленького
бога, який стікав кров’ю
на білі
пелени дитинства,
про терен, що розриває
наші очі вуста
зараз
і у годину смерті
***
Галіна Посвятовська
я шукаю тебе у м’якому котячому хутрі
у краплях дощу
у частоколі
і, опираючись на добру огорожу
в тіні сонячного світла
- муха в павутинні -
чекаю...
***
Галіна Посвятовська
уламок моєї уяви
іноді спалахує зі слова
а іноді - із запаху солі
і я відчуваю, як піді мною
корабель переминається з ноги на ногу
і океан безмежний
жодних берегів
у дерев’яній раковині в безпеці
я неймовірно вільна
я нікого не люблю
й нічого
***
Галіна Посвятовська
і я сиджу біля плити
і намагаюся спіймати час
ніжні хвилі завіс
свічення стін
книжки, що танцюють
на дерев’яній полиці,
абстрактне листя на килимі
мексиканську квітку
я додаю
на одному диханні
***
за все моє життя, брате Янгол,
ти дав мені золото для початку
і небесно-блакитну сукню
причепив мені пару крил
і підняв на небо
але я досі - не зірка
моє проміння не розірвало темряву
лише у темряві я можу кохати
і нічого не знаю про кольори
у моїх стиснутих кулаках золото почорніло
кров поглинає блакить
і притискається до землі
- як моє тіло до твого -
моє небо згортається затишно
***
Галіна Посвятовська
Вітер, який спіймали руки млинів, дражнить драму
хвилин, що пливуть небом. Дон Кіхот видовжених
сонячних тіней опирається підборіддям на руку - погляд сумний.
Вітряний млин. Вітряний млин. Росинант з кістлявою щелепою збирає цвіркунів та їсть, тому що вони виглядають і пахнуть, як трава.
А Санчо Панса в кущах спокушає дівчину,
в чиєму товстому червоному тілі ховаються
беззахисні ключиці Дульсінеї - Дон Кіхот протистоїть велетню.
І перемагає. Оманлива тремтлива музика розбиває
сухі кістки Росинанта.
***
Галіна Посвятовська
він казав що кохає казав
тепер я живу
в його усмішці
і прослідковую
форму стегон
вузьких
як стовбур молодої ялинки
витонченістю якого
я захоплювалася минулої ночі
перш ніж він
посіяв бажання співу
у моїх руках, що танцювали
у моїх ногах, що стояли навшпиньки
у моїх зубах
я прагну
задумливо,
поклавши підборіддя на руку
думаю про шкіру,
згадую її
солодкий і золотий
смак
***
Галіна Посвятовська
***
Я засліплена красою свого тіла,
сьогодні я подивилась на себе твоїми очима, побачила
ніжний вигин плечей стомлені опуклі груди, які
хочуть спати й повільно згортаються, незважаючи нав себе.
мої ноги розгортаються, пропонуючи безкінечність до
кордонів відсутніх від того, що є мною, і того, що поза мною
пульс у кожному листку, в кожній краплі дощу.
я побачила тебе немов крізь скло в твоїх очах,
ти дивився на мене. я відчувала твої руки на теплій натягнутій
шкірі моїх стегон, підкорившись твоєму наказу,
я стала гола перед великим дзеркалом, а потім
закрила твої очі, щоб ти не бачив і не відчував
самотність твого тіла, що розквітало з тобою.
***
Галіна Посвятовська
я ніжна з тобою,
як з бджолами,
гострий запах квітів
я добра до тебе,
як до стомлених крил птаха
гілка хитається
як золото,
я падаю на твої повіки
з посмішкою
я проганяю думки - ос, які жалять
ця ніч
подарувала тебе мені
довга ніч
моє волосся розсипалося в безладі на полотні
ти
прозорий, як місяць
ти сяєш
у моєму холодному небі
я молюся тобі
що це за релігія,
коли поклоняються вустам
різьбленого бога світанків
о, релігія
прекрасні святотатці,
ми один для одного -
закритий чотирикутний світ
***
Галіна Посвятовська
мені подобається бажати,
підійматися на огорожу звуку і кольору
ловити відкритим ротом
морозний аромат
я люблю свою самотність,
що піднялася вище
за міст,
обіймаючи небо руками,
і моє кохання йде босоніж по снігу
***
Галіна Посвятовська
думаю, писати вірші важко
подивись, як часто це не працює щодо тих,
на кого мало б подіяти,
але я також вважаю, що не легко
випити отруту, здійнятися на верхівку гори
або переплисти Ла-Манш,
але все це - людські досягнення,
отже, я спробую ще раз
***
Галіна Посвятовська
я хочу написати про тебе,
повісити тебе на кривому тині,
на замерзлій вишні
написати про твої вуста,
сформувати вигини стансів
про твої вії хочу збрехати, вони темні,
я хочу
сплести пальці в твоєму волоссі
знайти куточок у твоєму горлі,
де твій шепіт приглушений
серце викликає вуста
я хочу
змішати твоє ім’я з зірками,
з кров’ю
бути в тобі,
а не бути з тобою
зникнути,
мов крапля дощу, яку увібрала ніч
***
Галіна Посвятовська
моєю варварською мовою
квіти - це квіти,
а про повітря я кажу «повітря»,
йдучи бруківкою тротуару,
підборами стукаю:
брук брук брук.
і я вимовляє «камінь» так ніжно,
немов камінь - це оксамит,
і ховаю обличчя на твоїй шиї,
немов тепле котяче хутро росте на ній,
і я люблю
свою варварську мову,
і кажу: «Я люблю».
***
Галіна Посвятовська
у твоїх ідеальних пальцях
я - лиш тремтіння,
пісня листя,
якого торкаються твої теплі вуста,
твій аромат дражнить, він каже, що ти існуєш
твій аромат дражнить - він забирає ніч
твоїми ідеальними пальцями
я - світло
я сяю зеленим місяцем
над мертвим темним днем
раптом ти дізнаєшся, що мої вуста червоні
- із солоним присмаком ллється кров
***
Галіна Посвятовська
***
це ми народжуємо чоловіків з їхніми сильними долонями - не з посмішки,
а з болю й землі - пахне, немов скошена трава
на липневому сонці
у глибоких каньйонах наших нутрощів
вимощені мохом гнізда, там пташенята
таємниця існування виникає там, нікому не відома
нашарування доісторичні незаписані
накопичуються над нашим чолом ренесанс за ренесансом пливе, золоті хмари
перед нашими очима Середні віки стають на коліна, загубившись в думках,
а ми спокійні, немов Марія, смиренно приймаємо
спрагу нашого черева і долю наших рук
***
Галіна Посвятовська
Боже, змилуйся наді мною
чому ти створив мене несхожою
на тверді скелі
я повна твоїх таємниць
я перетворюю воду на вино смутку
вино я перетворюю на полум’я крові
Боже моїх страждань
подушка з атласним диханням
пусте гніздо мого серця
легко, щоб не зламати крила,
вдихни в мене птаха
з голосом, срібним від кохання
***
Галіна Посвятовська
мій коханець - не такий вже і красень,
і характер у нього складний,
але хто розфарбує моє небо
у темний пурпур полудня,
якщо я дозволю йому піти й не повернутись
у мого коханця палаючі вуста
і ряд гострих зубів, коли, сміючись,
він відповідає на виклик світу
у мого коханця рот, який здіймається,
як півмісяць, над кожною з моїх ночей
мій коханець - не ніжний, його очі
танцюють в прямокутнику вулиці
він запалює полум’я в дівчатах,
які хапають його тінь
я тримаю своє кохання за волосся
у його тіні крихка травинка розквітає
у квітневу яблуню
***
Галіна Посвятовська
на запиленій дорозі я шукаю твої вуста
нахиляюся і дивлюсь під кожним каменем, вкритим мохом.
равлики, скручені в спіралі, сплять у вологій тіні.
я буджу їх і питаю, де він? вони простягають ріжки з мушель, дивляться скоса на сонце,
і зникають, не кажучи нічого. я питаю в камня, гладжу
його грубу поверхню теплою голодною рукою. він мовчить.
я питаю в сонця. воно схиляє голову на захід, і я йду за сонцем на захід, щоб знайти тебе.
***
Галіна Посвятовська
ще один спогад
я щойно написала слово
я старша на слово
на два
на три
на вірш
старша що це значить старша
в межах абстракції, що зветься історією
мені надали вузький сегмент
звідси - сюди
я росту
в межах абстракції, що зветься економією,
мені наказали жити
в межах абстракції, що зветься часом,
я пливу
помиляюся
і пливу
в Єгипетському корпусі
музею «Метрополітен»
камінь посміхається вустами жінки
***
Галіна Посвятовська
розділи зі мною
щоденний хліб моєї самотності
наповни своєю присутністю
відсутні стіни
позолоти
неіснуюче вікно
стань дверима
понад усі двері
які можна відкрити
широко
***
Галіна Посвятовська
вона була жвава, мов камінь
алебастр
із зеленими жилами,
в яких пульсувала спляча кров
півсотні богів
на хмарі
аплодували,
коли вона йшла, хитаючи стегнами,
і навіть не її голова
ні
і не її рот
роздутий тропічний фрукт
її груди - саме так
у неї були такі груди,
що ви мали зупинитись
і вити на небо захоплено
вони були - немов два брати-місяця,
вкрадені з неба Сатурна
овальні, здіймаються,
і Гефест, підковуючи коней у кузні,
скаржився, що вона обдурила його,
телепня
***
Галіна Посвятовська
так легко ми переходимо від одних обіймів до інших
з наших відкритих рук
сонце тікає,
щоб обігнути землю
і принести денне світло
бурхливе море у нас всередині
флотилії відпливають в майбутнє
під аркою наших колін,
у півмісяці наших піднятих ніг
***
Галіна Посвятовська
так багато сердець линуть до тебе,
що ти міг би
найбільш щедро
позолотити мою бідність своїм світлом
подивись - я молю тебе знову
про ніжність,
о всемогутній
хто ще так вірив би в тебе, кому ще ти був би так потрібен, як мені
найпотрібніший,
позбавлений розкошів, як січнева ялинка,
палаєш від сорому
у каштановому тілі дерева
послухай мене
я благаю про ніжність
принеси мені солоні краплі милості марнотратної
рук і вуст тепло
***
Галіна Посвятовська
I
коли ти приходиш и змушуєш мої вуста сміятися, я - дзеркало,
в якому твої очі блищать, коли ти приходиш, щоб побачити себе в мені
я чекаю в своєму садку, набряклому від яблук і вишень, що лежать в полоні
моїх рук, коли ти приходиш
я несу фрукти для твого голодного рота
для твоєї спраги волога моїх лук
коли ти приходиш
і стоїш біля відчиненого вікна, я чекаю,
очами зірок невпинно перевіряю ніч
II
ще рано, коханий, птахи ще сплять
заспокой гофровані крила поцілунків
твій голос пробуджує медвяних бджіл сонця
вони танцюють над моєю головою, повною сну
з крилами цвіркунів твій голос
перегортає тишу моїх повік, коханий,
але птахи ще сплять
ще рано, коханий, але дотиком вуст
ти змушуєш сонце зійти у мене вдома та на моєму небі
обриси сонця, що сходить, листя тополь тремтить
краплі ранішнього дощу сяють на листі,
і я даю тобі випити моє кохання, поки дерева сплять
***
Галіна Посвятовська
мені показали слова
сказали,
що аромат троянд можна знайти у слові,
але я знаходжу лише папір, папір і ще раз папір, ніякого аромату,
ніякого кольору,
і мені знайомі ці бризки іскор,
коли робітники зварюють трамвайні рейки,
а ми стоїмо поряд - два десятирічних хлопця і я,
ці бризки іскор
означають світло більше,
ніж слово,
і коли мій друг паралізований у візку
відкушує шматок хліба, який я йому дала,
у тому, як він схиляє голову,
у русі його щелеп
більше життя,
ніж у слові
***
Галіна Посвятовська
***
ця ніч - для тебе,
і ця розсічена
диня ночі -
її нутрощі солодкі та соковиті
якщо моє тіло не сяє,
вимощена зірками дорога марно
вигинається на неважливому небі,
і марно півмісяць
зазирає глибоко в землю
якщо мої вуста не говорять про світло,
тоді ти проживеш всі свої дні
із закритими очима
***
Галіна Посвятовська
Цього року знову весна, весна неймовірно знайома, отже, чому поезія задихається від власного дихання? Дерево під моїм вікном займається плагіатом двадцять років поспіль, знову зелене листя. Цього року квіти вишні такі самі, як у рік появи вишневого дерева, той самий аромат розчиняється у повітрі. І, хоча старі кажуть, що це так нудно, моя сестра цілується під деревами так само, як я, вона цілується пристрасно - це назавжди плагіат її першого поцілунку. Я також можу згадати траву, всю траву, яка проросла з насіння, чесно і без компромісів, як та, що виросла кілька місяців тому. Народжуючи, життя не боїться плагіату, так само, як смерть, вперта у своєму повторенні, завжди отуплює. Навіщо тоді цензурувати вірші про кохання, навіщо заперечувати проти їхньої безсоромності та первісного безладу стогонів насолоди, які повторюються постійно багато століть, забувши про читача.
***
Галіна Посвятовська
Щоб написати вірш, раніше достатньо було тремтіння болю у шкірі та запасу слів, не більшого за крик тварини. У наш час потрібна схема, аргумент і порівняльне дослідження глибин словників. Хірургічне втручання в слова, напівслова, чверть-слова, багатозначність літер, розпухлих від мудрості. І моя спрага - соловей, у якого пір’я з’явилося, а його змусили замовчати всі ці рахунки та інструменти. І коли ти питаєш мене про сенс, я відчуваю, як гілка, що підтримує крихке гніздо, тріщить під нищівною вагою фортепіано.
***
Галіна Посвятовська
жінок цінують за їхню красу
чоловіків - за тінь від їхніх довгих вій,
а поетів - за те, що у світі
вони приховують натовп почуттів кольору болота
вночі - прямокутник худих колін місяця
вони здіймаються на білосніжний пагорб влаштовують заколот світла
стають на коліна над мертвим птахом мовчання,
шепчуть молитви, розпухлі від тропічного болю,
над ними навколо жорсткого місяця
москіти страху дзижчать напівпрозорими крильцями,
а потім починається дощ - і поети йдуть додому,
ховаючи пташенят-слова під мокрими дощовиками
***
Галіна Посвятовська
вчора я писала вірші так само, як сьогодні
роздавала поцілунки, мої поцілунки стали
дешевшими за вірші, ставали все більш скупими
вірші я тепер пишу лише тоді,
коли мене ранить колір квітки,
або коли кажан,
що летить крізь ніч,
торкається моєї щоки,
я цілуюсь будь-якої пори року
я цілую тих, кого зустріла раптово -
студентів, лікарів, поетів
потім вони пишуть про це вірші,
так само, як я роздаю поцілунки,
пригорщами
поспіхом
безтурботно
***
Галіна Посвятовська
ти питаєш, що верблюди тягнуть у сумках на сідлі,
вони несуть крізь пустелю моє серце
з того часу, як ти мене покинув,
я самотня
під жовтим сонцем
земля опалена, людські серця спустошені
пусте джерело ніжності б’ється не для мене
іноді я бачу тебе,
простягаю руки,
торкаюсь лише
своєї думки про тебе
ти питаєш, що верблюди тягнуть у сумках на сідлі
вони несуть крізь пустелю моє серце
***
Віслава Шимборська
<Лист подяки>
Я багато чим завдячую
тим, кого не кохаю.
З полегшенням сприймаю те,
що вони ближчі до інших.
Радію, що я -
не пастир для їхніх овець.
Моє їм благословіння,
тому що з ними я вільна,
а кохання не може це дати
і не знає, як взяти.
Я не чекаю на них
від вікна до дверей.
Терпляча майже так само,
як сонячний годинник,
я розумію те,
що не розуміє кохання.
Пробачаю
те, що ніколи б не пробачило кохання.
Від побачення до листа
не минає вічність,
лише кілька днів або тижнів.
Мені завжди легко з ними подорожувати.
Концерти ми слухаємо.
Собори відвідуємо.
Пейзажі бачимо.
А коли сім річок і гір
постають між нами,
це - річки і гори,
добре відомі з будь-якої мапи.
Це завдяки їм
я живу в трьох вимірах,
у неліричному та нериторичному просторі,
зі змінним, а отже - реальним горизонтом.
Вони навіть не знають,
як багато несуть у пустих руках.
"Я не завдячую їм нічим " -
кохання сказало б
на цю тему.
***
Віслава Шимборська
<Кілька слів про душу>
У нас є душа час від часу.
Ні в кого немає її безперервно,
навіки.
День за днем,
рік за роком
можуть минати без неї.
Іноді
вона мешкає деякий час
лише у жахах і радощах дитинства.
Іноді - це лише потрясіння
від того, що ми старі.
Зрідка вона докладає руку
до складніших завдань,
наприклад - переставляє меблі
або підіймає багаж,
або проходить кілька миль в туфлях, які тиснуть.
Вона зазвичай виходить вперед,
коли потрібно зробити відбивні
або заповнити форми.
На кожну тисячу розмов
вона бере участь в одній,
і то - якщо пощастить,
оскільки надає перевагу тиші.
Коли наше тіло переходить від спраги до болю,
душа відкидає свої обов’язки.
Вона розбірлива:
не схоже, що вона бачить нас у натовпі,
наше шахрайство для сумнівної переваги
і скрипучі махінації змушують її хворіти.
Радість і смуток -
зовсім не два різні почуття для душі.
Вона відвідує нас
лише тоді, коли з’єднуються двоє.
Ми можемо розраховувати на неї,
коли ні в чому не впевнені
і все нас цікавить.
Поміж матеріальних об’єктів
вона надає перевагу годинникам з маятниками
і дзеркалам, які продовжують працювати,
навіть коли ніхто не дивиться.
Душа не каже, звідки приходить,
або коли піде знову,
хоча вона, вочевидь, чекає на такі запитання.
Вона нам потрібна,
але, схоже,
ми їй потрібні
чомусь також.
***
Віслава Шимборська
<Діти своєї епохи>
Ми - діти своєї епохи,
це - політична епоха.
Цілий день і всю ніч
всі справи - твої, наші, їхні -
це політичні справи.
Подобається це тобі чи ні,
у твоїх генів - політичне минуле,
у твоєї шкіри - політичний відтінок,
у твоїх очей - політичний розріз.
Що б ти не казав, це повторюється відлунням,
про що б не змовчав, це говорить саме за себе.
Отже, в будь-якому разі ти говориш про політику.
Навіть коли ти йдеш до лісу,
робиш політичні кроки
на політичній землі.
Аполітичні вірші - також політичні,
і над нами сяє місяць,
який тепер вже - не зовсім місяць.
Бути чи не бути - ось у чому питання.
І хоча це заважає травленню,
це, як завжди, питання політики.
Щоб стати важливим у політичному сенсі,
навіть не обов’язково бути людиною.
Сировина для цього придатна,
або білковий корм, або неочищена нафта,
або стіл переговорів, про форму якого
сперечалися кілька місяців:
ми будемо судити життя і смерть
за круглим столом чи за квадратним?
Тим часом люди гинули,
тварини вмирали,
будинки горіли,
поля спустошувалися,
як в часи незапам’ятні
та менш політичні.
***
Віслава Шимборська
<Сни>
Незважаючи на знання і вміння геологів,
насмішкуваті магніти, графіки й мапи —
за долю секунди сон
здіймається перед нами горами, кам’яними,
як справжнє життя.
Спочатку гори, потім долини, рівнини
з ідеальною інфраструктурою.
Без інженерів, підрядників, робітників,
бульдозерів, копачів чи постачальників —
лють шосе, миттєвість мостів,
густонаселені міста тягнуться вгору.
Без режисерів, мегафонів та операторів —
натовп точно знає, коли нас налякати,
і коли зникнути.
Без архітекторів майстерних,
без тесель, каменярів, наливачів бетону —
на доріжці раптом будинок, просто як іграшка,
у просторих залах відлуння наших кроків,
стіни збудовані з твердого повітря.
Це - не просто масштаб, це - точність,
спеціальний нагляд протягом всього польоту,
на столі - скатертина з квітами, вишитими хрестиком,
надкушене яблуко зі слідами зубів.
І ми, не схожі на циркових акробатів,
маги, чаклуни, гіпнотизери —
здатні літати без крил,
ми освітлюємо темні тунелі очима,
красномовно говоримо невідомими мовами,
говоримо не просто аби з ким, а з мертвими.
І в якості бонусу, незважаючи на всю нашу свободу,
вибір нашого серця, наші смаки
нас змітає
любовний смуток
і дзвінок будильника.
Отже, що вони можуть нам сказати - автори книжок про сни,
вчені оніричних знаків та символів,
лікарі з кушетками для психоаналізу —
якщо щось скажуть вірно,
це - випадково,
і лише тому,
що в наших снах,
в їхніх тінях і відблисках,
в їхніх множинах, незрозумілостях,
в їхніх сліпих загрозах і розсипах
іноді навіть точне значення
може просковзнути.
***
Віслава Шимборська
<За келихом вина>
Він дивився на мене, щоб привласнити красу,
а я прийняла це на свій рахунок.
Щаслива, я проковтнула зірку.
Я дозволила йому винайти мене
в образі, що відзеркалений
в його очах. Я танцюю, танцюю
в розкоші раптових крил.
Стіл - це стіл, вино - це вино
у келиху, який - винний келих,
що стоїть на столі,
але я - привид,
привид поза межами віри,
привид до глибини душі.
Я кажу йому те, що він хоче почути —
про мурах, які помирають від кохання
під сузір’ям кульбаб.
Присягаюся, що біла троянда почне співати,
якщо на неї побризкати вином.
Я сміюся і нахиляю голову,
обережно, немов перевіряю
винахід. Я танцюю, танцюю
у здивованій шкірі, в обіймах,
що створюють мене.
Єва з ребра, Венера з морської піни,
Мінерва з голови Юпітера -
всі вони були більш реальні, ніж я.
Коли він не дивиться на мене,
я шукаю своє відображення
на стіні. Бачу лише цвях,
на якому висить картина.
***
Віслава Шимборська
<Повернення додому>
Він прийшов додому. Нічого не сказав.
Але було зрозуміло - щось пішло не так.
Він ліг, не роздягаючись.
Натягнув ковдру на голову.
Зігнув коліна.
Йому майже сорок, але не зараз.
Він лежить так само, як у материнському череві,
його оточують сім стінок шкіри, темрява ховає.
Завтра він читатиме лекцію
про гомеостазіс у метагалактичній космонавтиці.
Але зараз він згорнувся і заснув.
***
Віслава Шимборська
<Кохання з першого погляду>
Вони обидва думали,
що раптове почуття їх об’єднало.
Ця впевненість - прекрасна,
навіть прекрасніша за непевність.
Вони думали, що не знайомі,
що ніколи нічого не було між ними -
ці вулиці, ці сходи, ці коридори,
де вони могли зустрітися так давно?
Мені хотілося б їх спитати,
чи вони пам’ятають -
можливо, у круговерті дверей
зіткнулися лицем до лиця?
«Вибачте» у натовпі?
«Невірний номер» у телефоні? -
але я знаю відповідь.
Ні, вони не пам’ятають.
Як сильно вони б здивувалися,
зрозумівши, що вже так давно
доля грає з ними.
Але вони ще не готові
змінити долю,
яка зводить їх ближче, але розділяє,
міняє траєкторію їхнього руху
і сміх притамовує,
тікаючи все далі.
Були знаки, симптоми
нерозбірливі того, що відбувається.
Три роки тому, можливо,
або навіть минулого вівторка
це листок перелетів
з одного плеча на інше?
Щось загубилося і повернулося.
Хто знає - можливо, м’яч вже
у кущах, у дитинстві.
Були ручки, дзвоники на дверях,
сліду від руки
інша рука торкалася;
валізи поряд
поклали в багажник.
І, можливо, однієї ночі один і той самий сон,
який вони забули, коли прокинулися.
Але кожен початок -
це лише продовження,
і книга долі
завжди відкрита в середині.
***
Віслава Шимборська
<Негатив>
На сіруватому небі -
темно-сіра хмара
в чорній оправі сонця.
Зліва, тобто - справа,
біла гілка вишні з чорними квітами.
Білі тіні на твоєму темному обличчі.
Ти щойно сів до столу
і поклав руки, молячись, на стіл.
Ти схожий на привида,
який намагається повернутися до живих.
(А оскільки я досі до них належу,
я підійду до нього і скажу:
«Доброї ночі, тобто, доброго ранку,
прощавай, тобто, привіт».
І охоче відповідатиму на будь-які його запитання
щодо життя -
цієї бурі перед спокоєм).
***
Віслава Шимборська
<Дехто любить поезію>
Дехто -
але не всі. Навіть не більшість, насправді - меншість.
Якщо не враховувати школярів, які мають її любити,
і самих поетів,
можливо, двоє людей з тисячі.
Люблять -
але хтось також любить курячий суп з макаронами,
хтось любить компліменти й блакитний колір,
хтось любить старий шарф,
хтось любить проявляти ініціативу,
хтось любить гладити собаку.
Поезію -
але що таке поезія.
Багато сумнівних відповідей
дали на це запитання.
Але я не знаю, і не знаю, і тримаюсь за це,
як за огорожу, яка мене підтримує.
***
Віслава Шимборська
<Три найдивніших слова>
Коли я промовляю слово «Майбутнє»,
перший склад вже належить минулому.
Коли я промовляю слово «Тиша»,
я знищую її.
Коли я промовляю слово «Ніщо»,
я створюю щось, що не могло б утримати жодне неіснування.
***
Віслава Шимборська
<Справжнє кохання>
Справжнє кохання. Чи це нормально,
серйозно, практично?
Що світ може отримати від двох людей,
які існують у своєму власному світі?
Невідомо чому їх поставили на один п’єдестал,
вихопили навмання з мільйонів, але не впевнені,
що це мало статися саме так - за що ця нагорода?
Ні за що.
Світло, що падає нізвідки.
Чому на цих двох, а не на інших?
Хіба це справедливо? Так, несправедливо.
Хіба це не порушує наші ретельно сформовані принципи,
хіба це не підриває нашу мораль? На обидва питання відповідь ствердна.
Подивіться на цю щасливу пару.
Хіба вони не могли б хоча б спробувати це приховати,
зімітувати трохи депресії заради друзів?
Послухайте, як вони сміються - це просто образливо.
Мова, якою вони говорять - оманливо зрозуміла.
А їхні маленькі святкування, ритуали,
встановлений обома докладний порядок -
очевидно, це змова за спиною людства!
Важко навіть уявити, як далеко може все це зайти,
якщо люди почнуть наслідувати їхній приклад.
На що зможе покладатися релігія та поезія?
Що будуть пам'ятати? Від чого відмовляться?
Хто захоче залишитися у межах?
Справжнє кохання. Чи справді це необхідно?
Такт і здоровий глузд кажуть нам, щоб ми проходили повз мовчки,
немов це - скандал у благородній родині.
Ідеальні діти народжуються без її допомоги.
Вона не змогла б заселити планету на мільйон років,
вона з’являється так рідко.
Нехай люди, які не знайшли справжнє кохання,
продовжують казати, що його не існує.
Завдяки цій вірі їм легше жити й померти.
***
Чеслав Мілош
<Зал>
Ця дорога веде до храму.
Нотр-Дам, але зовсім не готичний.
Двері зачинені. Я знайшов інші,
Не в головну будівлю, а в лівий флігель,
Зелена мідь дверей протерлася до дірок,
Я штовхнув. Потім побачив це:
Неймовірний зал просторий у ніжному світлі.
Величезні скульптури богинь сидять,
Задрапіровані в тоги. Всюди був ритм.
Колір обняв мене, немов нутрощі брунатно-пурпурової квітки,
Нечувано великої. Я йшов, позбувшись
Тривог, докорів сумління і страхів.
Я знав, що одного дня мав тут опинитись.
Я прокинувся спокійним і подумав, що цей сон -
Відповідь на питання, яке я часто ставив собі:
«Що відбувається за останнім порогом?».
***
Чеслав Мілош
<Бути, як всі>
Де б ти не жив - у місті Пергам у часи
імператора Адріана, в Марселі часів Людовика XV або в Новому Амстердамі колоністів - будь певен, що вважатимеш себе щасливим, якщо твоє життя буде таким, як у сусідів. Якщо твої хвилювання, думки й почуття будуть такими самими, як у них, ти будеш робити те, що потрібно робити в певний момент. Якщо рік за роком обов’язки й ритуали увійдуть у твою плоть і кров, ти одружишся, виховаєш дітей і зможеш зустріти спокійно темні дні старості.
Подумай про тих, хто був позбавлений благословенної схожості на своїх ближніх. Про тих, хто робив все можливе, щоб діяти вірно, щоб родичі нічого поганого не сказали про них, але не досягли успіху ні в чому, все у них складалось погано через якусь невидиму ваду. І, зрештою, через цю біду, на яку вони не заслужили, їх покарали самотністю, і вони навіть не намагалися приховати свою долю.
На лавці в громадському парку, з паперовим пакетом, з якого стирчить горлянка пляшки, під мостами великих міст, на тротуарах, де безхатченки тримають свої вузлики, на вулиці нетрів, де сяє неон, чекають біля бару, коли він відчиниться, вони - нація вигнанців, їхній день починається і закінчується усвідомленням поразки. Подумай про те, як тобі пощастило. Тобі не потрібно навіть помічати таких, як вони, хоча їх багато поряд. Цінуй посередність і радій, що тобі не потрібно мати нічого спільного з бунтівниками. Зрештою, бунтівники завжди несли неповагу до законів життя і надто велику надію, мов ті, хто одразу несе знак поразки.