Вырвалась из ночи коляда!
Вылетела из лесу немого!
Снег летит, на головы садясь,
неузримые, ведь нету никого.
Никого нигде. Лишь лес и снег.
Пахнет хвоя, до тех пор пока не втянет
в круг теней, злорадных и больных,
литургии дух старообрядный.
А тебе вдруг захотелось коляды!
А тебе общенья захотелось!
Век прошёл, как замело следы,
на санях судьба стремглав умчалась.
Эта жизнь проходит иль дрожит
луч звезды в еловых тяжких лапах?
Словно бант серебряный за ветвь
Зацепился на скаку горячем.
И осталось только: вспомнить всё,
крепко-крепко душу привязавши
к той звезде, что коляду спасёт,
брошенную в чащу, как под стражу.
По-сиротски
пахнет хвойный лес,
грузнет в свете месяца дорога.
Снег трещит, сгорая, точно хмыз,
и не больно, когда шепчешь: Ольга.
Вирвалася з ночі коляда!
Вилетіла з лісу мовчазного!
Сніг летить, на голови сіда,
неузримі, бо ніде нікого.
Скрізь ніде нікого. Ліс і сніг.
Пахне хвоя. Пахне, доки втягне
в коло тіней, мстивих і сумних,
літургійне тло старообрядне.
А тобі забаглось коляди!
А тобі забаглось товариства!
Вік минув, як замело сліди
і втекла на санях доля бистра.
Це життя минає чи тремтить
промінь зірки в смеречини в жмені?
Наче бинда сріберна за віть
зачепилась на скаку шаленім.
Це тобі й зосталося: про все
нагадати, душу прив'язати
до зорі, що коляду спасе,
кинуту у хащі, як за грати.
По-сирітськи
пахне хвойний ліс,
тахне в сяйві місячнім дорога.
Сніг тріщить, згоряючи, як хмиз,
не пече, коли шепочеш: Ольга.