Олег Ольжич.
(1907-1944)
Тысячелетний дюжий баобаб,-
Сокрыто в нём старинное преданье,
И замертво свалился чёрный раб,-
Что вырубил из древа изваянье.
Украшенный, высОко на столпе,-
Стоял на площади, на неподвижных лапах,-
И ноздри бога, чуткие к толпе,
Вдыхали жар и воскурений запах.
И всё он мог. И в пиршествах столиц,
Он людям воздавал за славословье,-
Младенцами, и счастьем рожениц,
Дождём, рабами, скарбом и здоровьем.
А годы шли. И в памяти одно:
Как рвут руками лик его двурогий,
И нынче-комната, диван, окно,
Округлый стол и кофе одинокий.
И время капало, не двигаясь вперёд,
Ни жертв, ни просьб, ни давнего искусства,
Гостей унылых скучный хоровод,-
И бог на грани мутного безумства.
Но каждому своё житьё-бытьё,
И в атмосфере грусти и в безбожьи,
Узнал однажды, углядел её,
С приметной сумочкой- змеиной кожи.
И поначалу… недоверие и страх,
А после- любопытство, словно жало,
А дева -подойдя на каблуках,
Вдруг улыбнулась… и поцеловала!
Уста его раскрылися почти,
И зубы лишь едва не забелели,
И сердце дикое, в затвОренной груди,
Забилось вдруг в метафизичном теле!
Краснел, бледнел, забыв, что он божок,
И трясся на гвоздочках двухдюймовых,
Он жаждал, как последний свой итог-
Совсем пропасть в кудрях её шелкОвых.
О, давний брат, сказаний наших срок,
Закончился, как шум вина, бродильный.
И я пришпилен тоже на гвоздок,
Я тоже бог, великий и бессильный…
*
Негритянський божок.
Тисячолітній, дужий баобаб
Один віддав його залізні риси,
І мертвий впав на землю чорний раб,
Коли нарешті божий погляд висік.
Прикрашений, високо на стовпі,
Він став між хиж на сонному майдані,
І ніздрі бога, ласі і тупі,
Вдихали піт і курева даяній.
І все він міг. І в біснуванні свят
Він посилав за жертви, за оздоби
Жіночу плідність, жвавих немовлят,
Здоровля, дощ, війну, рабів і здобич,
А роки йшли. І пам’ята одно:
Його зривають владні білі руки…
І ось — кімната, софа і вікно,
Округлий стіл і кава до розпуки,
Мов краплі вод, стікають сірі дні.
Ні жертв, ні просьб… О, прокляте дозвілля!
Чи ж гості це, поважні і нудні?!
І бідний бог — близький до божевілля,
Та всьому є десь береги свої,
І в атмосфері суму і зневіри
Колись пізнав, угледів він її,
3 торбинкою з пітонової шкіри,
Спочатку от… ніяковість і страх,
Пізніш цікавість, як отруйне жало,
А дівчина — звелася навшпиньках,
Всміхнулася і враз… поцілувала!
Сухі уста здригнулись на таке,
Що мало зуби не блиснули білі,
І нагло… серце, дике і палке,
Забилося в метафізичнім тілі!
Могучий бог то червонів, то блід
І сіпався на вбитому гвіздкові.
Як прагнув він різкий і тужний вид
Занурити у кучері шовкові!
О брате! Наших чарів і казок
Не виявити тут нам до могили.
У мене теж у черепі гвіздок,
Я також бог, великий і безсилий…