Ни криков и ни отзвуков зловещих
в лесу, что падает как будто ниц.
Уже лежит. Как будто бы умерший,
из воска весь. С вершин, как из божниц,
обрушатся сквозь лес огни-кострища -
пусты. Над ним и звёзды таковы ж.
Тут и тобою откричит, отсвищет!..
Не спрячешь ничего, не утаишь.
Не утаишь. А дни твои - псоглавцы -
кичливо отстраняются, как знать.
В далёкой забинтованной церквушке
под куполом, как жёлтый лес, дрожат.
Шепчу, шепчу во сне: приснись мне, снеже,
мертвец же точно конь ?нетерпелив!
Тут чище воска, тут наижелтейшее.
С небесных полок сыплются огни.
Леса летят, как воска желтоводье…
Уже затянут в звездчатый пролом,
как из объятий чуждых вырван и из плоти, –
летишь, падешь сквозь мрак, а на исподе
грохочет поезд, пахнет молоком.
Не чую зойків і відлунь зловіщих
у лісі, що неначе пада ниць.
Немовби вже лежить. Немов небіжчик,
восковій. З верхів, як із полиць,
падуть крізь нього вогнища-ватрища –
порожні. І зірки над ним такі ж.
Тут і тобою відкричить, відсвище!..
Не заховаєш і не затаїш
нічого! Дні твої – песиголовці –
пихато відвертаються, як знать.
В далекій забинтованій церковці
у куполі, як жовтий ліс, тремтять.
Шепочу уві сні: наснися, сніже,
а мрець як огир на присилині!
Тут найжовтіше, тут найвосковіше.
З полиць небесних сиплються вогні.
Ліси летять воскові, жовтоводі…
Вже втягнутий у зоряний пролом,
з обійм чужих мов вирваний і з плоті, –
летиш, падеш крізь морок, а насподі
гуркоче поїзд, пахне молоком.