Последних лет столичное кино
в том малом зале дня зимы прошло.
Всё вспомнилось: и люди и предметы -
про всех, про всё. Ты видел: не дано
тебе (об этом сказано давно)
"жизнь принимать свою как жизнь поэта".
Ты осознал/вдруг прозрел и шаг ступил назад,
замкнувши/закрывши зал зимы, и как-то так
понуро/уныло/тоскливо все сеансы передумал./
сеансы в мыслях перебрал угрюмо.
Ты миновал собор и снегопад,
и окна друга в серебре, вокзал
с круговоротом толчеи уютным/.
с домашней суеты круговоротом.
Была уж полночь, а точнее – мир
в дороге и в душе. Ты каждый миг
придумывал те годы, что настали.
С лицом бескровным, как бумаги лист/,
с лицом тупым и белым, точно лист,
искал всё новых для себя защит/укрытий,
минуя и соборы, и вокзалы.
Останніх років київське кіно
в малому залі дня зими пройшло.
Згадалось: від людини до предмета –
Про всіх, про все. Ти бачив: не дано
тобі (про це вже сказано було)
“життя сприймати як життя поета”.
Ти зрозумів і крок ступив назад,
замкнувши зал зими, і навзагал
понуро ті сеанси передумав.
Ти обминув собор і снігопад,
і срібні вікна друга, і вокзал
з його родинним, кругоплинним тлумом.
Була вже північ, а точніше – мир
в дорозі й на душі. Ти кожну мить
вигадував роки, які настали.
З лицем тупим і білим, як папір,
шукав нових для себе оповить,
минаючи собори і вокзали.