Я плентався один Хрещатим Яром,
дробив на двох із ранком самоту,
навкіл життя буденно так минало,
як сніг у травні, гінко, на льоту.
Я допалив останнюю цигарку,
і викинув надії до сміття,
як ні з чого з'явилася квіткарка
із кошиком досвітнього квіття,
босоніж, ба, втім з дивними очима.
Вона з моїм перехрестила взір,;
так вочевидь і так непозичимо,
як може тільки сонце з верхогір.
Було так важко. Легше вже не буде,
коли в кишені дирка від гроша.
Як в захопі її здіймались груди,
як линула до них моя душа.
За весь букет бордових оксамитів
за півціни віддав їй півжиття.
Лише за цим слід марити і снити,
лише любов не варта забуття.
світлина: Микола Пимоненко. Київська Квіткарка. 1908.