Тяжёлую от яблок ветку
ты ненароком отломил -
к себе нагнул её - и вмиг
треск слабенький, как бы сквозь вату.
Шепнула будто: " Отойди.
Дай мне упасть на землю в пыль.
Ты к ране ветку притулил
убитую - чтоб замести следы.
Пристроил мёртвую в ветвях,
ведь не хотел ты сделать больно
отцу родному.
Неживой
велел прикинуться живою.
...А на Михайла в первый снег
немолодого человека
в сад кто-то тихо-тихо кликнул...
И пала ветвь у его ног.
Поднял, погладил, ведь привил
её. Ждал яблока златого.
Он не сказал тебе ни слова.
Взгляд почему он опустил?
Сивнющу гілку яблукату
ти ненароком відчахнув —
до себе притягав — почув
слабенький тріск, немов крізь вату.
Немов шепнула: “Відійди.
Упасти дай на землю в туску”.
Ти вбиту притулив галузку
до рани — замітав сліди.
Ти мертву примостив між віт,
бо не хотів завдати болю
своєму батьку.
Неживій
велів прикинутись живою.
…А на Михайла в перший сніг
немолодого чоловіка
хтось дуже тихо в сад покликав…
І впала віть йому до ніг.
Підняв, погладив, бо щепив
її. Ждав яблука терпкого.
Він не сказав тобі нічого.
Чому він очі опустив?