Выныривает, звонкий, многоликий,
На шестьдесят земных коротких лет
Со дна болотного - лилеи нежный цвет,\
С дна вязкого - лилеи нежный цвет,
Чтоб жажду жгучую нам утолить…
Как любы нам цветы, холмы и воды,
Роса, и тёплый гром, и шёпот листьев —
И человек, творя, возносит миг тот
До неба прямо, вышитого звёздами.
Но скоро пепел сумрачных пелён
Спадает; глушит лучезарный тон
Дум, вожделений, искреннего рвенья.
А дни летят, как ветер; рвут стерно
И топят нас. И лилий белый цвет
Вновь падает на илистое дно.
Космос
Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…
Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.
Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.
А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас. І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.
22.04.1931