Спокойно небо голубое.
Никитин
Лазурь небес, похожая на море,
Осиротелой бездною стоит.
Под солнцем жарким степь, ДикОе поле,
Огнём переливается-горит.
Горячий ветер клонит-наклоняет
Траву волнистую слегка к земле,
В полупрозрачной золочёной мгле
Степная даль плывёт и пропадает.
По-над травой стихает жар немой,
Переливается и ввысь плывёт высоко,
Растапливая воздух голубой,
Теснит дыханье, ослепляет око.
Смотрю кругом: не красками, огнями
Картина светозарная горит;
Над нею музыка под небесами,
Как серебро тончайшее, звенит.
То жаворонок, лирник одинокий,
Взлетел в отрадную для сердца вышину
И веселит мир, шумный и широкий,
Своею песнею про волю и весну.
Безмолвна степь: на что ей эта воля.
Спелёнутый младенец крепко спит.
Дремотная у великана доля
И долгие томительные дни.
Закутавшись в зелёные наряды,
Благоухающие нюхает цветки;
Над ней по ветру носятся крылатые,
Бесплотные,как дымка, мотыльки.
Степ опівідні
Спокойно небо голубое.
Никитин
Блакитне небо, мов дугасте море,
Безоднею самітною стоїть.
Під сонцем степ, козацьке Дике поле,
Огнем переливається-жахтить.
Гарячий вітер хилить-нахиляє
Траву хвилясту стиха до землі,
І в прозирній золоченій імлі
Даль степова мов тоне-поринає.
Понад травою стиха жар німий,
Переливаючись, пливе високо!
Розтоплюється воздух осяйний,
Тіснить у грудях дух і сліпить око.
Дивлюсь кругом: не фарбами, огнями
Картина світоіскрява горить;
Над нею любо попід небесами
Музика, мов срібло тонке, дзвенить.
То жайворонок, лірник одинокий,
Зайняв одрадну серцю вишину
І звеселяє світ шумно-широкий,
Співаючи про волю та весну.
Німує степ: йому ні на що воля.
Се немовлятко сонне в сповитку:
Судилась велетню дрімлива доля
На довгому байдужньому віку.
Закутавсь у свої зелені шати;
Пахущі мовчки нюхає квітки;
Над ним по вітру носяться крилаті
Метелики, мов марево, легкі.