Одинокая радость потеряна,
Как цвет ириса в камыше.
И никем она мне не подарена,
Самовольно\самосевом всплывает в душе.
Потаённо мерцает и тяжко,
Точно свет зарницы в ночи.
Но никто не ищет любви у меня,
И клад мой - больше ничей.
Я живу в покинутом тереме.
Распалю ярче солнца огни,
Жду - и нет никого.
Только темь одна,
И сны дивные манят меня.
Всё пишу на угаснувшем пепле
Мечту-сказку свою про любовь.
Слов безумство стирают невзгоды,
Я ж черчу их снова и вновь.
Или музыку-заклинание
В слова вкладываю несказанные,
Что померкнут, как звёзд сияние,
Тьмою наглухо перевязанное.
Моя радість самотня й загублена,
Як цвіт ірису в комиші.
Ні від кого я в дар не беру її,
Самосівом зринає в душі.
Мерехтить потаємно і трудно,
Як світло зірниць уночі.
Та ніхто не шукає привіту в мене,
І скарб мій — більше нічий.
Я живу в покинутім теремі.
Запалю найясніші вогні,
Жду — немає нікого.
А в темряві
Сни чудовні лестять мені.
Все пишу на погаслому попелі
Мрійну казку свою про любов.
Слова безумні зриває негода,
А я креслю їх знов і знов.
Або музику, повну благання,
Вкладаю в слова несказані,
Що падуть, як зоряні промені,
Крепом темряви перев’язані.