Рощу себе попри кайдани літ,
ржавіючих від стресів і депресій,
попри відомі ролі в Божій п'єсі...
Рощу себе, немов шукаю брід,
що свого часу загубив мій рід.
Всміхаюсь, мов знайомій, сивині
і не соромлюсь зморшок на обличчі,
обдумую, що відповІсти тричі,
хоч хочеться взаємністю мені
на лайку тих, чиї серця в броні.
Рощу себе. Не пам'ятати зла,
забути помилкИ чужі і власні,
в оточенні не помічати блазнів,
радіти тиші рідного села,
і затишку маленького житла.
Не все виходить : ще рости й рости...
роки-кайдани, а душа дитяча,
то сміху повна, то навзрид заплаче,
як тре' палити пройдені мости...
аби рости.