Вот и снова этот дивный миг —
Дождь при солнце.
Сырость предвечерья.
Туча чуть побольше, чем подворье,
Над подворьем плещется, звенит.
Как давно я ждал, что будет так.
Солнце, дождь сплетутся воедино.
Бегаем вдвоем с малюткой сыном,
Губы подставляя небесам.
Босы ноги в сивом спорыше
Бьются, точно бабочки большие,
И звенит листвой прозрачной липа
Над химерным плетивом души.
Вымазался сын в чернильный гром,
Вымазался в молнию и ветер,
Дождь и солнце по-над белым светом
Сеют свои звонкие лучи.
Это он! Опять волшебный миг —
Дождь при солнце. Сырость предвечерья.
Туча чуть побольше, чем подворье,
Над подворьем плещется, звенит.
І нарешті знов ця дивна мить —
Дощ при сонці.
Мокре надвечір’я.
Хмара, трохи більша від подвір’я,
Над подвір’ям теплим хлюпотить.
Я давно чекав, що буде так.
Сонце й дощ сплітаються в єдине.
Бігаємо вдвох з маленьким сином,
Небу підставляючи вуста.
Білі ноги в сивім спориші
Б’ються, як метелики великі,
І дзвенить прозоре листя липи
Над химерним плетивом душі.
Син замурзався у темно-синій грім,
Син замурзався у блискавку і вітер,
Дощ і сонце сяють понад світом
Сяєвом яскравим і дзвінким.
Це вона! Це знову дивна мить —
Дощ при сонці. Мокре надвечір’я.
Хмара, трохи більша від подвір’я,
Над подвір’ям теплим хлюпотить.