Чи є таке, що годі пережити,
на землю впавши, крила поламати?
Усіх світів, для душ людських, відкритих,
знесе виттям, коли голосить мати,
що в вічність проводжає свОго сина,
така зчорніла, як її хустИна.
Я думала, не піднімуся більше,-
засну на пУстищі навіки вічні...
потягнуться увись сакральні вІрші,
окремо заживуть життям космічним,
зі мною обірвавши пуповину
в нагоді стануть молодому сину.
Та не на часі, ще горить свіча, зрослися крила, вІрші повернулись,
нова сторінка долі є. Хоча
із вдячністю я згадую минуле.
Десь мій синочок вічність осягає
з дітьми такими ж - янголами Раю