Блескучий снег, колючий ветер,
гул напряжённых проводов.
Ни тропки, будто бы кто вытер.
И ветер в грудь, сбивает с ног.
Кругом одна пустыня/сплошное царство снега,
сиянье стылой красоты,
а сверху потолок извечный
небес, что чужды и пусты.
А где же стрехи те лохматые? —
Везде курганы намело,
и ни однюсенькой нет хаты —
как будто сгинуло село.
За мир и братство умирало,
терпело войны, голод, мор,
и вот для нас – спасенья рало/мечи в орала,
ему же - гибель и разор.
Вон за курганом за высоким
сияет Ленин ясным лбом:
- Вот тут, вот тут оно, под боком
метелью замело кругом ...
И снова тяжело ступаю,
а в очи пылью снеговей…/
глаза засыпал снеговей...
О сердце, бейся же до края,
пока надежд хоть капля есть!
Сугробы/намёты растопи слезами,
огнём нещадным опали,
иль разорвись уже отчаявшись,
развейся пригоршней золы!
Блескучий снег, колючий ветер,
мысль как тугие провода.
Ни тропки, будто бы кто вытер, —
иди туда!
Блискучий сніг, колючий вітер,
гудуть натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер,
і важко проти вітру йти.
Навколо снігова пустеля,
холодна осяйна краса,
а зверху віковічна стеля —
чужі й порожні небеса.
А де ж ті стріхи кострубаті? —
Скрізь кучургани намело,
і ні однісінької хати —
неначе згинуло село.
За революцію вмирало,
терпіло війни, голод, мор,
і от для нас – рятунок рало,
для нього – страта і розор.
За кочерганом за високим
он Ленін із ясним чолом:
– Ось тут, ось тут воно, під боком
курою замело кругом…
І знову грузько я ступаю,
а в очі пилом сніговій…
О серце, серце, бийсь до краю,
поки хоч крапля є надій!
Замети розтопи сльозами,
огнем палючим розпали,
або вже розірвись з нестями,
розвійсь, як пригорща золи!
Блискучий сніг, колючий вітер,
думки – натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер, —
а треба йти!