Над ним лишь траурные стяги,
на стенах где-то крови след, -
а в сердце он ещё сияет,
как золотой метеорит.
Я вспоминаю вечер тьмяный
над Петербургом голубым:
морозный блеск, и ветер пьяный,
и над собором - сизый дым.
Огнями расцвела эстрада,
и вышел он, как ясный день.
Душа была тревожно-рада,
хотелось звонких песен ей.
Голубоглазый и кудрявый,
красив, как ясень молодой,
не знал ещё он горькой славы:
впервые он сюда пришёл.
В простой сорочке и в кафтане,
как будто только из села,
а очи тихи, как у лани,
и нежность из очей плыла.
Малиновый разлился голос,
ручьи весною так звенят,
и в каждом жесте, в каждом слове —
вишнёвых мыслей аромат.
И живы до сих пор: берёзки,
над прудом, возле кошениц,
певучая степная стёжка,
мычанье тёплое телиц.
Жизнь не была ещё пропита
средь проституток в кабаке,
и был он - наливное жито
перед грозою новых дней.
Минуты скорбные молчанья —
и словно ветерок душистый
дохнул в торжественную залу
дыханьем нивы золотистой.
Десятилетье уж минуло,
осыпался тот вешний сад...
Шагов его не слышать боле —
и не воротишь их назад.
Над ним лишь траурные стяги,
на стенах где-то крови след,
но он по-прежнему сияет,
как золотой метеорит.
Кошеница - скошенный на траву хлеб.
Пам’яті С. Єсеніна
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід, —
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
Я пам’ятаю вечір тьмяний
над Петербургом голубим:
морозний блиск, і вітер п’яний,
і над Ісаком – сизий дим1.
Огнями розцвіла естрада,
і вийшов він, як ясний день.
Душа була бентежно-рада
і слухала дзвінких пісень.
Блакитноокий, кучерявий,
стрункий, як ясень молодий,
він ще не знав гіркої слави:
уперше він прийшов сюди.
В сорочці простій і в каптані,
неначе вчора із села,
а очі тихі, як у лані,
і ніжність із очей пливла.
По залі голос малиновий
розливсь, як весняний струмок,
і в кожнім жесті, в кожнім слові —
вишневі пахощі думок.
І досі, як живі: березки
над ставом, біля кошениць,
співучість польової стежки
і тепле мукання телиць.
Життя ще не було пропито
серед повій та гультяїв,
і був він, як ядерне жито
перед грозою нових днів.
Хвилини споминів чи жалю —
і наче вітер запашний
дихнув на урочисту залю
диханням золотистих нив.
Уже минуло десять років,
той весняний одцвівся сад…
Ми не почуєм його кроків —
і як вернути їх назад?
Над ним лиш чорний прапор має,
і десь на стінах крові слід,
а в серці він ще й досі сяє,
мов золотий метеорит.
1926