Там вербы в золоте и зеркалами реки,
где стынут медленные тени рыб,
в криницах звёзды там похожи на орехи,
и скрипки перестылой скрип…
Такая тебе жизнь, как медовик,
ещё тому назад лет восемь или десять,
а нынче город тихий, словно лес,
и месяц по-над ратушею сник,
но было, было же — как медовик!
Да, двадцать семь — как много тебе лет…
А помнишь ещё праздничный тот запах,
когда любовь печёт, как aqua vita,
и ты не можешь выговорить "мак",
не вечер ведь ещё, всё тайною повито…
И ходишь под забором горожан,
стихами поздравляешь, и ночуешь
на тёплой лавке, но не спишь, ведь чуешь
то имя женское. Словно дурман,
оно не отпускает до утра.
И вновь кочуешь, сам себе Эней,
и стелешь строчку, точно вышиванку,
на зёрна на снегу, на след саней,
на пепелища гульбищ и мистерий,
где юная кровь рвётся из артерий…
И лишь земля!.. по-прежнему - пречиста,
как и тогда - и буднична, и чинна,
она твоя, она в тебе как шов.
Ты просто в глубину её вошел...
Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип…
Таке тобі життя, як медівник,
ще років тому десять або вісім,
а нині в місті тихо, наче в лісі,
і місяць понад ратушею зник,
але ж було, було — як медівник!..
Так, двадцять сім — яка премнога літа…
Ще пам'ятаєш той святочний смак,
коли любов пече, мов aqua vita,
і ще не вільно вимовити "мак",
бо ще не вечір, таїна сповита…
Ще ходиш попідтинню в городян,
і віршею віншуєш, і ночуєш
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
якесь ім'я жіноче. Мов дурман,
воно не відпускає аж до ранку.
І знов мандруєш, сам собі Еней,
прославши віршу, наче вишиванку,
на зерна у снігу, на слід саней,
на попелища гульбищ і містерій,
де ювенільна кров кипить з артерій…
І лиш земля!.. вона така ж — пречиста,
як і тоді — буденна і врочиста,
вона твоя, вона в тобі як шов.
Ти просто в неї глибше увійшов…