Сады строений - каменный эдем,
где кротко замерли скульптуры-звери,
где позывные в утреннем эфире,—
мы на язык пернатых их переведём.
Поля из крыш лежат, словно завет,
и окна распахнулись, как ветрила,
сияет тихо из камней и пыли
растущий пламень - древний горицвет.
Мы входим. На небе - полоска дня.
Похожи и близки мы, как родня,
и рано утром кругло пахнет хлебом.
И верится в бездонность высоты,
и на руках так хочется нести
вот эту площадь, что в плену у неба.
Сади будинків — цегляний едем,
де лагідно мовчать скульптурні звірі,
де ранні позивні тремтять в ефірі,—
ми їх на мову птаства покладем.
Поля дахів лежать, мов заповіт,
розліт вікна дорівнює вітрилу,
і тихо сяє з-під каміння й пилу
рослинний пломінь — давній горицвіт.
Ми входимо. На небі — смуга дня.
Ми схожі та близькі, немов рідня,
і кругло пахне хліб о сьомій ранку.
І віриться в безодню висоти,
і на руках так хочеться нести
цю плинну площу, цю небесну бранку.