И первый снег, и медленный покой.
Цветёт рождественник - и тихий праздник в доме.
Так мало надо нам и надо много —
всё есть у нас на улочке родной.
Тут на снегу являются следы
минувших праздников, и голоса застолий,
впиваясь в стены, наподобье пулям,
зовут к себе нас навсегда прийти.
Те оклики - блаженство в них и боль.
И, расцветая, вечность входит в кровь
и мчится, точно конница, гремя.
Сгорают, как бумага, те следы,
когда нагрянет день, но - веришь ты? -
без них мы как свеча без фитиля.
І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.
Тут на снігу з’являються сліди
колишніх свят, і голоси минулі
уґвинчуються в стіни, ніби кулі,
і кличуть нас до себе назавжди.
Ті погуки — блаженні й больові.
Щось вічне зацвітає у крові
і стугонить навально, мов кіннота.
Сліди згорають легко, мов папір,
коли нагряне день, але повір,
що ми без них — немов свіча без ґнота.