Ты снова возвращаешься в тот дом,
где, горестные свитки очевидца,
лежат года. Грядущие же лица
белеют, точно маски пантомим.
Ты площадь прочитал, как письмена,
центр города, привычный и торговый,
он для тебя отныне вечности основа -
отчизна каменная щедрая твоя.
Ты – миг народа своего, лишь миг.
Здесь ты впервые слышал, как дрожит
стекло небес меж вечным и тобою.
И ты вошел. Дороги нет назад.
Твоя любовь наивна и нема -
ее не сдвинешь даже похвальбою.
Ти знову повертаєшся в той дім,
де, мов гіркі сувої самовидця,
лежать роки. А вже прийдешні лиця
біліють, ніби маски з пантомім.
Ти площу прочитав, як письмена,—
це середмістя, звичне і крамничне,
тепер для тебе вічне і граничне —
твоя вітчизна, щедра й кам’яна.
Ти — мить свого народу, тільки мить.
Уперше тут почув ти, як тремтить
небесне скло між вічністю й тобою.
Ти увійшов. Доріг назад нема.
Твоя любов дитинна і німа —
її не рушиш навіть похвальбою.