Что ж, прощай курортный город,
С эспланадами своими,
Где с потёртых постаментов
В море смотрят пришлецы…
Дерибасы, Деволаны
Вместе с Дюками своими…
Кто родной тут,
кто засветит
Пламя свечки для души?
Так прощай! пройду на ощупь,
Впереди раскинув руки.
Я ослеп меж этих зданий
И от слепоты прозрел.
Сквозь меня и мимо, мимо
Проплывают плавно Дюки,
Где ни глянешь - Дюки, Дюки,
А вот Федюков-то нет.
Так прощай же. На железку!
Через парк глухой и дивный,
Чтоб ещё разочек глянуть,
Как пьёт верба чернозём,
Как стоит Тарас Шевченко,
Он навеки заблудился,
А расспросишь про дорогу -
Что? Дорога? Ты о чём?
Від’їзд. Парк Шевченка
Що ж, прощай південне місто,
Із бульварами своїми,
Де з потертих постаментів
В море дивляться чужі…
Дерибаси, Деволани
Разом з Дюками своїми…
Хто тут рідний,
хто засвітить
Свічку сиву край душі?
Тож прощай! пройду востаннє,
Уперед простягши руки.
Я осліп між цих будинків
І від сліпоти прозрів.
А повз мене і крізь мене
Пропливають плавно Дюки,
Де не глянеш – Дюки, Дюки
І немає Федюків.
Тож прощай. На залізницю!
Через парк глухий і дивний,
Щоби ще хоч раз поглянуть,
Як верба чорнозем п’є,
Як стоїть Тарас Шевченко,
Мов навіки заблудився,
А спитати про дорогу –
Так хіба дорога є?!