... такой вот зелени не видано лет сто,
а может, больше! Все повито ею.
Леса кустов безмолвны и бездонны:
придумай речку, просеку, аллею,
закрытые, не узнанные.
Или
колонна, арка и белей бумаги
смиренный храм, ровесник дикой сливы
(и храм, и слива древние как сага).
Так зелено, что смейся или плачь
меж двух лесов, и беспощадный мяч
меж двух ворот, рот пересох, и пот,
и пение пчелы из неподвижных нот.
А вот ворот-то нет. Высокая трава,
в ней кучка кирпичей, точнее два,
и перья (ангела? иль голубя?) в траве.
И две кульбабы лёгких, только две.
Летает мяч! А впрочем, его нет,
как не было. Только горячий сгусток
живых секунд, он мимо нас летит,
немного - в нас, и мчит в пределы пустошей.
Такая уж игра: среди растений, стен,
где распознаешь фрески, как за смертью,
плач догонять!.. Он катится. И он,
как буквы, те, что выбиты и стёрты,
незримый след и выдох. Или дух.
Или хоть мяч, отброшенный минувшим
в эту траву, на ежевичный луг,
где под ногами схимники уснувшие,
где сквозь ветвей дремучее письмо
увидишь речку (просеку? аллею?).
И ты, и я. Стоим так близко мы
над глубиною, пустошью, землею…
Футбол на монастирському подвір’ї
…такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі:
вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не впізнані.
Можливі
колона, арка й біла, мов папір,
сумирна вежа, рівня дикій сливі
(ростуть обидві з незбагненних пір).
Так зелено, що смійся або плач
між двох лісів, і невблаганний м’яч
між двох воріт, і піт, і сухо в роті,
і спів бджоли на нерухомій ноті.
А втім, воріт нема. Є дві цеглини,
затоплені в траві. І янголине
та голубине пір’я у траві.
І дві легкі кульбаби, тільки дві.
Літає м’яч! Проте його немає,
мов не було. Лише гарячий згусток
живих секунд, і він повз нас минає,
і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.
Така вже гра: на тлі рослин і стін,
де вгадуються фрески, наче смерті,
догнати плач!.. Він котиться. І він,
мов літери, пощерблені й затерті,
незримий слід і видих. Або дух.
Або хоч м’яч, повернутий минулим
у цю траву, між двох ожинних смуг,
де під ногами схимники поснули,
де крізь гілок цупке густе письмо
побачиш річку (просіку? алею?).
І ти, і я. Так близько стоїмо
над глибиною, пусткою, землею…