Печально ль, радостно ли вас читать,
Преданья о былой великой драме?
То хочется над вами зарыдать,
То вдруг запеть от восхищенья вами.
То был какой-то дерзкий карнавал,
То оргья красная гуляла на просторе,
Казалось, налетел девятый вал
И прокатился бурей в тёмном море.
Девятый грозный вал! В глуби морской
Пещеры чёрной бездною зияли,
Но гребни волн вздымались высоко,
Дрожа огнём, необоримы представали.
Стихией мощной вал на гору наступал,
Гора стояла твёрдо, крепко, так же,
Как и стояла. Вдребезги разбился вал,
Утихла буря, и валов не стало также.
Осталась только пена на зерцале вод,
Да камешки бессильно тарахтели.
Несчастные! Прибрежный этот сброд
Ни море, ни гора принять не захотели.
Девятый вал... Но был ли он водой,
Напрасно лишь разбившейся о кручу?
Нет, это соль земли, то витязь молодой
Шёл на смерть, на погибель неминучу.
Ложилась молодёжь живою в гроб,
С улыбкою, смерть будто б презирая.
Так в Индии в костёр за мужем, чтоб
С ним умереть, идёт вдовица молодая.
В угаре винном, весела, хмельна,
Идёт обнять любимого супруга.
Бог весть, любовь ли или просто чад вина
Ведёт её на ложе огненное друга.
О, это было горячо вино,
Что молодёжь геройческую опьяняло!
По жилам разливалося оно,
Жгло кровь и, с непривычки, охмеляло,
Пьянило мозг от буйных мечт, святой
Идеи, дерзкой младости запала, —
Но кто б не бросился, его испивши, в бой
С широкой удалью бунташеского вала?
Цветы ли, слёзы ли положены быть вам,
Вам, скошенным в расцвете сил героям?
О, если б было суждено и нам
Сжечь молодость свою и лечь на поле боя!
Не та судьба у нас. Прекраснейшие дни
Своей весны встречали мы тоскою;
Тогда как раз погасли все огни,
И море уж покрылось пеною седою;
Ворчанье камешков, в конце концов,
Лишь наводило апати́ю и досаду:
Ушла эпоха оргий, не было венцов,
И на вино не стало винограду;
Поело ржою старые мечи, — других
Не выковали молодые руки;
Лежат все мёртвые в земле, а у живых
Не боевой учились мы науке;
Смолк карнавал, а те, кто пили, нам
Оставили тяжёлое похмелье, —
Нам, нищим рыцарям, не по деньгам
Справлять такое пышное веселье...
Вы, жизнь сложившие в ту мрачную весну,
Когда ударили предсветные морозы, —
Потомки вам на гроб не сложат никому
Венков. Вам не цветы под стать — лишь слёзы!
8.08.1900
Епілог
Чи сумно вас, чи радісно читать,
оповідання про велику драму?
То хочеться над вами заридать,
то заспівать з раптового нестяму.
То був якийсь блискучий карнавал,
червона оргія буяла на просторі,
здавалось, налетів дев’ятий вал
і прокотився бурею по морі.
Дев’ятий грізний вал! У глибині
якісь печери позіхали чорні,
та високо здіймались гребені
і, тремтячи огнем, здавались необорні.
Плавким багаттям вал на гору наступав.
Гора стояла твердо, міцно, стало,
холодна та німа. Розбився вал,
утихла буря – більш валів не стало.
Зоставсь на дрібних хвилях марний шум
та дрібні камінці безсило торохтіли.
Нещасні камінці! той побережний тлум
ні море, ні гора приймати не хотіли.
Дев’ятий вал… Чи то ж була вода,
що марне так розбилася об кручу?
То ж сіль землі, то ж сила молода
ішла на смерть, на згубу неминучу.
Лягала молодь у труну жива з
одважним усміхом, немов байдужа.
Отак індійська молода вдова
іде вмирати на кострищі мужа,
з вином в руці, весела та хмільна
іде обнять в огні дружину любу.
Хто знає, чи любов, чи просто чад вина
веде її на огнище до шлюбу?
О, то було огнистеє вино,
те, що сп’янило молодь героїчну!
По жилах розливалося воно,
палило кров, до хмелю непривичну,
правдиве «п’яне чоло» з буйних мрій,
святої віри, молодого палу, –
та хто б не кинувся від нього в бій
з широким розмахом збунтованого валу?
Чи сльози, чи квітки від нас належать вам,
підкошені в розцвіті сил герої?
Коли б то так судилося і нам
спалити молодість і полягти при зброї!
Не те судилось нам. Найкращі дні
своєї провесни ми зустрівали сумом;
тоді якраз погасли всі вогні
і вкрилось темне море сивим шумом;
порікування дрібних камінців
наводило оспалість і досаду;
минув час оргій, не було вінців,
і на вино не стало винограду;
старі мечі поржавіли, – нових
ще не скували молодії руки;
були поховані всі мертві, а в живих
не бойової вчились ми науки;
стих карнавал, а тії, що пили,
для нас покинули важке похмілля –
ми, лицарі без спадку, не могли
так бучно справити собі весілля…
О, ви, що полягли в таку смутну весну,
як вдарили недосвіти-морози, –
нащадки не складуть вінців вам на труну,
вам не квітки пристали, тільки сльози!
8.08.1900