"Всякий город и городок в земле казаков богаты жителями, особенно же маленькими детьми. В каждом городе множество детей, и все умеют читать, даже сироты. Вдов и сирот в этой стране очень много, мужей их поубивали в непрекращающихся войнах. Но у них есть хороший обычай: они женят своих детей совсем юными, и по этой причине они многочисленнее звезд небесных и песка морского».
"Путевые заметки Павла Алеппского»
XVII в.
Под белыми сорочками - подобье крыл.
Кровь юная совсем. Малютки люди
спустились в сон земли и тлен могил
и воздух всколыхнули, как прелюдия.
Они - как мак, их море отовсюду
идёт в сей дом, в сей вытоптанный дол.
С каких смертей, с какой же тьмы, зослуды,
с любви какой, с каких забитых тел? -
С немых побоищ, громовых побед!
Распятие любви неутолимой
в глазах ночей!
И засветло - в поход,
и вдовы ранние с потухшими очами
застывшие, молчат, как будто схима
легла на них. И ангельский полёт
в сиротском небе с ветками сухими.
И сто ворон, что каркают им вслед.
(к кому же вы на что же вы где сто калик прочовгали,
где выжжено на мили всё и в трещинах до дна
убогими дорогами натешитесь недолго вы
ангелочки васильки бродяжья саранча
колючки пустырные
байстрючки псалтырные
мелкие потерчата
пленные ягнята
да лучше бы вы в деревьях нерождённые спали
да лучше б вы листками на чёрную глину пали)
Но не исчезнет никогда трава
на выгарках!
Они цветут так страстно,
хоть боль, и страх, и язва моровая,
и каменная соль кровавит десны,
и обметает небо сизый пепел,
и рекам переломаны хребты,
и свет прогорклый лучезарно плещет -
им тут цвести.
И в землю тут уйти.
(корабль детей отправляется речкою
в сорочках белей снега все точно херувимы
земля эта батожная землёю станет вечною
даже колья прорастают присадками живыми)…
ЗОСЛУДА - туск на глазу, наружное бельмо.
ЧОВГАТЬ - шаркать, передвигать ноги, не особо отрывая их от земли.
ПОТЕРЧАТА - в украинской мифологии демонические существа, которыми становятся мертворожденные или умершие некрещеными дети.
Країна дітей
«Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт в цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського».
«Подорожні нотатки Павла Алеппського»
XVII ст.
З-над білих сорочок — подоба крил.
Ще зовсім юна кров. Найменші люди
зійшли у сон землі і тлін могил,
повітря сколихнувши, як прелюди.
Вони — мов мак, їх море звідусюди
іде в цей дім, в цей витоптаний діл.
З яких смертей, з якої тьми й полуди,
з яких кохань, з яких забитих тіл? —
З німих побоїщ і з гучних побід!
Сама любов зіп’ялась невтолима
в очах ночей!
І засвіт — у похід,
і ранні вдови з іншими очима
завмерлі, аж мовчать, аж наче схима
лягла на них. І янгольський політ
в сирітськім небі з квітами сухими.
І сто ворон, що кряче їм услід.
(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали.
де палі наче милі у тріщинах до дна
убогими дорогами натішитесь недовго ви
ангелики волошки блудна сарана
колючки пустирні
байстрючки псалтирні
потерчата хирні
ягнята ясирні
та лучче б ви в деревах ненародженні спали
та лучче б ви листками на чорну глину впали)
Але повік не вищезне трава
на згарищах!
Вони квітують рясно,
хоч біль, і страх, і язва морова,
і сіль-камінь кривавить юні ясна,
і сивий попіл обмітає небо,
і рікам переламано хребти,
і згіркле світло плеще променеве —
їм тут цвісти.
І в землю цю лягти.
(корабель дітей вирушає річкою
у сорочках найбіліших всі ніби херувими
ця земля збатогована вміє бути вічною
навіть палі проростають саджанцями живими)…