Весна возникала, где только могла:
трава на фронтонах, дожди и бездождье,
тепло мостовых. Весна была зла.
Бродячие танки, остатки пехоты
тянулись nach Osten. Черешня цвела,
и груди, затянутые в портупеи,
вздыхали в желанье других эпопей.
Костёл описали - от нефов до веж,
а всё же остался стоять он на площади,
хоть досками двери забили, а всё ж
тащили и мрамор, и крылья, и мощи —
всё золото чаш, шелковистость одежд,
всю темень вина и кровавость корон,
и мумию графскую в шапке с пером,
сердца пилигримов и бёдра блудниц,
десницы рубак и синиц из глазниц,
мечи, дароносицы, книги и фиги
листок с антикварного лона Ядвиги,
сведённые мышцы и нимбы святых, —
уже заходящее тленье Европы
всё прочь выносили. Как в печь, на допрос –
швыряли в машины. Ты вовремя стих,
потом отозвался, хрипящий орган,
тебя раскрутили на тысячу труб,
тебя подносили к устам, точно к ранам,
те души-малютки, те дети халуп,
подвальных пещер, где лишь камни и плющ,
с низов, de profundis, возник ты пискляво.
на свистки и гудки твоё тело разъяли,
и ты затрубил/засурмил из-под пыток и луж,
и из подземелий, где ночь и болезни,
где хило весна зеленела со стен.
Те губы, те трубы, те прикосновенья,
Пока эта роскошь, и стены, и тлен…
Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Блукаючі танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.
Костел описали — від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіґи,
покривлені м’язи і німби святих, —
уче це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит –
жбурляли в машини. Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…