Поистине, река стремится только вниз,
медлительна, густа, как лиственная слизь,
когда твоя рука копьё берет как шест.
И глядя в реку, видишь ты не рыбьи плавники,
не ракушки в песке, что светят из глубин,
не тяжесть лилий, ясных, как жасмин.
А видишь, как во сне, свое лицо в реке —
один как перст в ладье, с жердиною в руке,
свое лицо на дне и рану на щеке.
На берегах сих вод живёт химерный люд:
испорченный народ пал на равнину тут.
Ты возжелал - и вот любуйся на паскуд!
У них сто прелестей: копытца, как у коз,
и любят через зад, едят же через нос,
и нету у них “над”, у них темнеет лес.
А чрево, точно погреб, а кровь у них - узвар,
дух, как язык, усох, а речь, как у татар,
и шестирукий бог и длиннорукий царь.
Кто развязал сей мех и выпустил на свет
от скуки, видно, обладателей копыт,
кто дал им для утех желание быть “под”?
Укутанный плащом, при помощи багра,
плывёшь сквозь трубный рёв из сердца и ребра
туда, где вход в Эдем. И в ад ведёт дыра.
Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,
повільна і в’язка, немов рослинний слиз,
коли твоя рука багром тримає спис.
І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,
не мушлі на піску, що світяться з глибин,
не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.
А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці —
самотність у човні, з жердиною в руці,
своє лице на дні і рану на щоці.
На берегах цих вод живе химерний люд:
покручений народ впав на рівнину тут.
Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд!
В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,
кохання через зад, а їжа через ніс,
у них немає “над”, у них темніє ліс.
В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар,
в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,
в них шестирукий бог і довгорукий цар.
Хто розв’язав цей міх і випустив на світ
знічев’я, мов на сміх, цих власників копит,
хто дав їм для утіх жадання бути “під”?
Захищений плащем, тримаючись багра,
пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра
туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.