Попытка написать стихи о нас.
Застольях наших, молодых и пьяных.
Какие вина, хмель каких обманов
вливало щедро время в юных нас!
Мы жили так, как будто пели джаз.
Хотя не джаз, на камерных концертах
срывало нас, и мы брели в снегах
на гору, где леса росли и птах
кричал о чем-то тайном, откровенном,
и от любви был только шаг до смерти.
Иль кто за нами шёл по тем следам?
Ты, Игорь, всё наигрывал в рожок,
в нём музыка почти что трёх столетий
искала глубины и наслаждений ,
а нам остались суетня и шок,
и этот птах, и молодой снежок.
Но там внизу какое было место! —
был город как законченный офорт.
Дух цвёл и вырывался из аорт…
Читались башни слаженно и чисто,
я подозвал бродячего пса свистом,
как будто он был брейгелевский хорт.
О самом главном я и позабыл:
шёл новый год, то было в январе.
В домах, напившись до потери сил,
гуляки спали, пьяные до не-
приличия. Ты душу жгла во мне
другая, не такая. Ещё с ночи —
твои ладони на моих плечах
я помнил, что-то тёмное в очах.
Но ведь какой кретин поверит в очи?
Я подбирал ключи, стихом пророчил,
хотя наутро мой поэт зачах…
Ага, внизу трамвай смиренно полз -
такой пустой, как будто бы и дела
уж не было. Чья-то душа летела
над ним, промерзлая, звенела мимо
Петра и Павла в грусти чутких поз…
Как тяжко возвращаться на равнину,
катить по скользкой глади мерзлоты,
иль съехать, вот как я, на животе
в ту улочку, что выгибала спину,
под маскарона бороду козлиную,
где пьяницы, трамваи и святые,
где, как всегда недремлющий радар,
нацеленный на сны, ждала измена,
библейский же худющий виноградарь
распят был на воротах, государь.
Из радиол шипел святейший дар
(чуть слышно пробиваясь сквозь эстраду).
Туда, где всюду совершался сон —
похмельный, тяжкий, посленовогодний,
туда, где каждый пьяный был прохожий,
а все прохожие - пьяны. И в унисон
орали мы, забывши про фасон.
Хоть были мы похожи на актёров,
и Игорь у нас был, трубил, как ас.
Та вера детская то ли в Парнас,
то ли в Прованс, - она сдвигала горы!..
Вот так мы шли, точно слепые в море,—
и ты, и я, и все около нас…
Елегія післяноворічного ранку
Це — спроба написати вірш про нас.
І про нашу учту, молоду і п’яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зринали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.
Але яке внизу лежало місто! —
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт…
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я старого пса покликав свистом,
так ніби то був бройґелівський хорт.
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі —
тi дві руки у мене на плечах
я пам’ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…
Ага, внизу трамвай сумирно повз —
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз…
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з’їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп’ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п’яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п’яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,— але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,—
і ти, і я, і всі навколо нас…