Irisha Slavnaya
Коли твоє я світло бачу,
Стає так тепло на душі.
Здається… подих твій гарячий
В цей час до мене мчить мерщій,
Окрім нас двох… нема нікого,
Лиш, невгамовний листопад
Свій килим стелить до порогу,
Де рясно цвів колись блават.
Осінні сни є нескінченні,
Бо в них відсутні береги,
Якщо чуття усі взаємні,
Звемо ми квітами… сніги.
І в щирім довгім реверансі
Схиляють віти нам садки.
А на щоках від губ багрянці
Лишають досить слід тривкий.
Як вогник твій в віконці бачу,
Привітик шлю тобі в думках.
Й чекаю нових я побачень
Із тим, кому скажу я: «Так…»
***
Я ослеплён одной тобою,
Твой образ согревает душу.
Наш поцелуй, прости, не скрою,
Меня спасёт и в злую стужу.
И в золотом круженье листьев,
Есть я и ты, и наша осень.
В расстеленном ковре флористом,
Блават* напомнит неба просинь.
В осенних снах нет утешенья,
Любовь живёт границ не зная,
Но если ценим мы мгновенья,
То от цветов снега растают.
В своём глубоком реверансе,
Ветвями склонятся берёзы,
И в нашем чувственном романсе,
Цветут прекраснейшие розы.
В твоём окне я свет увижу
И в мыслях прошепчу: «До встречи».
Твоё как сердце бьётся слышу,
Мы счастливы в осенний вечер.
* василёк