Оголені сади, городи, нерви,
закриті, двері, вікна і серцЯ.
Півкроку від коханої до стерви
і прірва від кохання до вінця...
Це дурість - сліпо вірити в прикмети,
шаблони застарілі і табу.
Коли позаду і падіння й злети,-
людські пліткИ поховані в гробу.
І хочеться, але немає віри
нікому і нічому, і ні в що...
маленьке кошеня здається звіром,
а злого звіра гладити нащО?!
Осіння смуга смутку і туману...
осінній час вагання і хандри...
А завтра сніг! Я знов собою стану -
згадаю правила людської гри :
всміхатися, хай в серці завірюха;
триматися, хай болем обпече;
молитися, хай недостатньо духу;
надіятися на своє плече.
Прощати, може і мені простИтись
і вірити, попри безвір'я штрих...
як вічний Фенікс із золи з'явитись,
не відрізняти рідних від чужих...
і кожному до зречення служити.