Ти пам'ятаєш Едем? Там завжди
нам тепле сонце сяяло незмінно.
Не хмурся, любий, гніватись зажди,
вмирає тіло, а душа нетлінна.
І хоч би скільки ми пройшли доріг,
і пристрастей пізнали, і грішили,
чекає душі БАтьківський поріг,
де нас одного разу сотворили.
Ти відчуваєш самоту земну?
Тут все не наше - декорацій сцена.
Вплітає Бог в ілюзії весну,
аби побігла швидше кров по венах.
Аби ми в землю вкорінились цю,
забули неповторні райські кУщі,
забули, що налЕжимо Творцю -
надунікальні, світлі, невмирущі.
Та дехто досі відчуває сум
і снить ЕдЕма дивними садами...
АдАме, пам'ятаєш перший струм,
який пробіг при зустрічі між нами?
Ти все забув. Прийняв життя земне.
Пристосувався до обставин нових.
Та якось це безпам'ятство мине
і долі сенс ти зрозумієш знову.
Тепер всміхнися, й просто вір мені,
що сад ЕдЕму нас таки діждеться
і Бог, як добрий батько усміхнеться
Своїм прозрівши дітям і весні.