Казать : "Все класно!", як в душі пече...
Як настрій? ВідповІсти : "Пречудово!"...
І захлинутись раптом на півслові...
І відключитись... І зайтись плачЕм.
Так жити день, півроку, три і п'ять...
Самій собі брехати - все нормально...
А пам'ять палить свічі поминальні,
які п'ять років день і ніч горять...
Я не прошу чийогось співчуття,
бо мало хто уміє співчувати...
Іде війна. Щодня летять солдати
із поля бою в світле небуття...
А я живу. Чи справді я живу?
Кажу : "Все класно!" і всміхаюсь наче...
То вам здалось, що я надривно плачу,
що сльози, дрібні ягідки в траву...
Не співчувайте. Бачите - сміюсь!
Така весела, веселіш немає...
Свій відчай тихий у душі ховаю
й комусь його показувать боюсь.
Аби могла, не встала би з колін,
хоч добре знаю - те не допоможе...
Живу. Живу? Віддавши Богу Боже,
нічого не отримавши взамін.
Завдань набралась, мов собака бліх...
щоб вигорання в серці, в тілі - втома...
Живу, щоб прислужитися чужому
і тим применьшить безнадії гріх.