Вповзає в серце з-за вікна імла
і на довічно осідає в ньому.
Хватило би її на півсела,
а умістилась в клапані малому.
І розпирає клапан і пече,
а видерти її немає змоги.
Нікого поряд - я зайдусь плачем,
аби потому дякувати Богу.
Бог вІдає усі мої жалі,
прощає й любить, як Йому і личить.
І залишає на святій Землі,
лише вона такі недуги лічить.
Якби могла, мовчала би про біль,
комусь, напевно, гірше набагато.
Та стримати не взмозі грізних хвиль,
що б'ють об ребра праведним набатом.
Чи то довічно грюкатиме так?!
Чи з часом стане битися слабкіше?
Мовчала би... Чекала Божий знак...
Та серце кров'ю кожне слово пише.