Ліна Костенко
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Лина Костенко. Перевод.
Проходит жизнь, не зная корректур
И время мчится, не уняв галопа.
Давно уж нет Маркизы Помпадур
И мы живем уже после потопа.
Не знаю я, что после нас настанет?
Во что природа наша наряди'тся?
Одно лишь время всё течет и не устанет.
А мы живые. Нам вперед надо стремиться.
Нет, чтобы сделать что-то. След оставить свой.
Мы ж ничего. Мелькнем неясной тенью,
Чтоб только неба глаз печальный голубой
Всегда увидеть землю нашу мог в цветеньи.
Чтоб все леса не вымерли, как тур,
Чтоб не иссякли все слова, как руды.
Проходит жизнь, не зная корректур,
И как напишешь, так уже и будет.
Не бойся, если не понравится строка.
Прозрений не страшись, подняв повыше веки.
Не бойся правды, как бы не была горька'
Сомнений не страшись, хотя они как реки.
У человека душу бойся забирать.
Ведь если в этом ошибешься-то уже навеки.