Спогади з мого дитинства.
Спогади з мого дитинства знову не дають мені спати вночі. Вони рояться,
неначе нічні метелики навколо ліхтаря. Мабуть то були роки 1965-1966.
Зима, Святий вечір перед Різдвом Христовим. У нашому селі традиція чи обряд,
що діти повинні носити вечерю своїм хрещеним, або як у нас їх називають
нанашки. Дивне слово, нанАшка - вона, нанАшко - він. Я не дуже розуміюсь в
обрядах і звичаях. Мені здається, що хрещених повинно бути двоє, це ті, хто
тримають дитину у церкві, коли хрестять її. Але у нашому селі роблять
хрестини і обирають собі кумів. І кумів мабуть пів села. А для дітей це нанашки.
І саме
на Святвечір треба принести їм вечерю. В ті часи, про які я буду описувати,
це виглядало приблизно так - мама зав'язувала у хустку поману і трохи цукерок.
ПомАна, це плетений обрядовий хліб. Доречі дуже смачний. Мені на той час було років 6, а братику ще менше. Тож водив нас селом батько. Село у нас велике, нанашок було багато. І ми з вузликом чимчикували за татом по селу від кумів,
до кумів. Заходячи в хату, я промовляла:- "Добрий вечір. Просили мама й тато,
щоб ви прийняли нашу вечерю." Віддавали нанашці свій вузлик. Вона запрошувала
нас до столу. А на столі була кутя, вареники і багато інших страв. Ми з братом
уже понаїдались, адже в кожній хаті треба було хоч трохи скуштувати чого-небуть.
А батькові наливали горілки. Потім нанашка давала нам з братиком подарунки.
Зазвичай братику дарували майки різних кольорів та розмірів. А мені або хустку,
або гребінець і стрічку. А ще цукерки, пряники, яблука, горіхи і навіть цукор
рафінад. І трошки мілких грошей. Все це докладали у наш вузлик і ми йшли далі.
Кінцевим пунктом нашої подорожі була наша бабуся, яка мешкала на іншому краю
села. Батько був уже добряче захмелілий і не зрозуміло, хто кого веде. А
вузликів було уже два і вони були повнісінькі і ледве зав'язувались. Було пізно,
темно. Батько залишав нас у бабусі днів на 4, або 5, а сам плентався додому.
З цього моменту разпочиналась справжня різдвяна казка для нас. Ми були дуже
втомлені, роздягались, залазили на ліжанку і міцно засинали. Наша бабуся
жила в бАшці. Башка(наголос на перший склад), то така споруда, що наші предки
будували у схилі ландшафту нашої місцевості. Бокові стіни і задня були у землі.
Стелю вимуровували заокруглену, аркоподібну. Зверху закидували землею.
Фасад виходив у двір, це були два невеличкі віконця і двері. Всередині башки у
бабусі була піч, у якій вона випікала хліб, ліжанка, що нагрівалась , коли палили в грубці. А на плиті готували їжу. Було тепло, затишно і казково.
Електрики у бабусі не було, тож світили керосиновою лампою. І від цього
ще тепліше і затишніше. Вранці наступного дня ми починали роздивлятись все, що знаходилось у наших вузликах. Спочатку з'їдали найсмачніщі цукерки. Потім
потихеньку залишались тільки помана, горіхи і крихти від пряників. Ми згризали
навіть рафінад. Тож горіхи кололи, а ядра товкли у макітрі з часником і сіллю.
Отримували таку собі мачанку. Відламували шматки помани і вмочували у цей соус.
Людоньки, як же це смачно! Наївшись, вмощувались на теплій ліжанці і грали в
шашки і доміно з тіткою, яка була старша від мене на 6 років і дядьком, який
старший на 9 років. Коли набридало грати, дядько і тітка починали розповідати
різні історії - страшилки. Їм було смішно, а нам з братом дуже страшно.
Ми тулились до них і розуміли, що нас тут ніхто не образить, нас люблять і
будуть захищати. Так пробігали дні непомітно. Наступного дня з'являвся наш тато і з поорога гучно запитував:-"Ви думаєте йти додому, чи ні?" Ми з братиком швиденько одягались, зав'язували в вузлик подарунки і йшли за батьком додому.
Маленькі ніжки ледве встигали за тверезим і похмурим татом. А бабуся виходила
на двір в кімнатних капцях і без верхнього одягу нас проводжати. Вона стояла
на снігу і дивилась, дивилась нам услід. Я оберталась, а вона все стояла.
Мені було дуже шкода бабусю, адже зима, мороз і їй холодно. Так закінчувалась
казка.
Моя бабуся Ямпольська Анастасія Францівна 1909-1978 роки.
Вічна і світла пам'ять і царство небесне тобі, моя рідненька.
5 січня 2024 рік.