Шагает осень. Бессловесно
цветёт её очей блакит,
и по садам под синим ветром
багняный плащ её шумит.
Все в ржавом золоте аллеи
печальные она метёт,
и пышногривый конь за нею
на чёрном поводе идёт.
Уж иней на цветах - не росы.
и недалёко уж до дня,
как сядет осень желтокосая
на черногривого коня,
ещё раз глянет на аллеи,
обдаст дыханием беды
и вдаль поскачет... А за нею
снег заметёт её следы...
Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багняний плащ її шумить.
Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.
Вже на квітках іней – не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,
востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…
1957