Полісський хутір вирував раніш
життям буденним між густого лісу,
а нині стИха проситься у вірш,
що ледь підніме забуття завісу.
Малою зовсім бігала туди,
де мешкала ріднЕнька прабабуся.
У неї очі - дві свічі біди,
а я до рук поморщених тулюся.
Ставок побіля хати, в нім бобрів
віддавна поселилася родина,
а на світанні трелі солов'їв
стікають в пісню чарівну, пташину.
Долівка у хатині землянА,
а стіни й стеля вимазані біло.
Розлога груша пнеться до вікна
і коли вітер, стукає несміло.
На груші є будиночок для бджіл,
такий кумедний, схожий на дитячий...
проте у бджілок незлічЕнно діл,
вони істоти жваві, неледачі.
З прабабцею на лавці у дворі
ведЕмо балачкИ обом цікаві,
тин із лози і глечики старі
наразі наші слухачі ласкАві.
Прийшла сусідка, теж не молода,
позичити муки, бо не хватило.
Прийшла та й сіла, згорблена, худа,
і ну журитись, що "ламає" тіло....
Давно лишились пустки в самотІ,
хтось вмер, хтось виїхав, нема нікого.
А хутір помирати не хотів -
просив якогось жителя у Бога.
І випросив. І чути голоси,
що на Гойчі давно вже не звучали.
Між лісової дивної краси
новИй будинок люди збудували.