"Тарасові шляхи"
Виє вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає,
Край дороги гне тополі,
Аж дух замирає.
Виє вітер по діброві,
Гуляє по полю,
Гне тополю край дороги
До самого долу.
Вітер виє, завиває,
Дніпро реве, стогне,
Верби мало не ламає,
Як бугай голоблі.
Повіяли вітри буйні
З холодного краю,
Кругом поле, як те море,
Широке, безкрає.
Вітер листя підкидає,
Навсібіч розносить,
У долині при могилі
Тарас малий, босий.
Йому тринадцятий минає,
Він пасе ягнята,
Батька й мати вже немає,
І немає хати.
Він кріпак у Енгельгарда —
Барона-магната,
Його тіло під вартою,
Та душа захмарна.
Він, навчаючись по дяках,
Робив хатні справи,
Та не заробив ні дяки,
Ні доброї страви.
Але зрештою в одного
(Не того п’яниці)
Тарас вивчив основи
Мистецтв мальовничих.
Якось Енгельгард зібрався
На бал маскарадний,
А Тарас дочекався
І сів малювати.
Він украв напередодні
Олівець і свічку,
Мав він намір благородний,
Бо мистецтво вічне.
Пише копію портрету
Вершника в мундирі
У панському кабінеті
О пізній годині.
Наш Тарас так захопився,
Й не помітив пана, —
Той за спиною дивився
Й думав: “Непогано!”
Та коли вже зауважив
Тарас тінь на світлі,
Пан йому ляща як вмаже:
“Геть у стайню, бидло!”
І Тараса відшмагали
Вранці привселюдно,
Ввечері у карти грали
Пани, бо їм нудно.
Й вихвалялись кріпаками:
Той на кухні майстер,
Та танцює, ще й співає,
Й вишиває айстри.
Енгельгард туза підкинув
Й додав до тих реплік:
“А у мене є хлопчина —
Малює як Репін!”
І Тарас кочує з паном
В Вільні, Петербурзі,
Там відвідує старанно
Він мистецькі курси.
В Петербурзі білі ночі
Й споруди величні,
Заклопотані робочі
В порту й передмісті.
А на святі в Петергофі
Гірлянди й шампанське,
Декорації казкові
Й суспільство дворянське.
У Великому театрі
В артілі Ширяєва
Наш Тарас малює гарні
Розписи й орнаменти.
Вдень він фарби натирає,
Вночі — пише вірші
А ще Пушкіна читає
І спить на горищі.
А інколи тишком-нишком
Він вийде навшпиньки
І понад Невою пішки
Дихатиме вільно.
Він зітхне меланхолійно
Біля Академії художеств —
Він про неї тільки мріяв,
Як художник кожен.
Омине Палац Зимовий,
Петропавлівську фортецю —
Тут декабристів за змову
Покарали смертю.
В Літньому саду потрапить
На алею статуй,
Розгорне паперу клапоть
І буде писати.
Якось малював натхненно
Тарас до світанку,
Й підійшов поміждерев’ям
До нього в альтанку
Сошенко Іван — художник
Молодий, амбітний,
Чимось на Тараса схожий,
Лагідний, привітний.
Це був учень видатного
Карла Брюллова,
Похвалив сміливі спроби
Шевченка молодого.
Розбалакались, дізнались,
Що вони насправді
Земляки. І зав’язались
Стосунки приязні.
Скаржився Тарас на долю,
На ярмо кріпацьке:
“Мучаюсь у тій неволі,
Як хробак рибальський!”
Іван щиро співчуває
Й запросив Тараса
До майстерні. Там чекає
Знань і вражень маса.
У театрі на виставі
Опери “Сусанін”
Були кавалери й дами
У великій залі.
Тут зібралися могутні
Люди Петербургу,
Поміж ними був присутній
Карл Брюллов культурний.
Приборкувач світла й тіні,
Фахівець барвистих фарб,
Його “Останній день Помпеїв” —
Ермітажу справжній скарб.
Поруч з ним сиділи учні —
Сошенко й Мокрицький,
Зі сцени лунали гучно
Народні мотиви.
Сошенко хвалив виставу,
Й оздобу театру,
Але не забув про справу
Нагадати Карлу:
“Яке гарне оздоблення!
До речі, мій друже,
Це малював обдарований
Ширяєва учень.
Цей хлопчина дуже вправний,
Це алмаз у кожусі,
Але пропадає марно,
Як пшеничина в вівсі.”
Враз лице Брюллова стало
Серйозне й залізне,
Тимчасово про виставу
Він забув й замисливсь.
“Треба викупити з рабства
Його неодмінно,
Він повинен розвиватись,
Малювати вільно.”
І Брюллов по допомогу
Звернутись до друзів —
Вієльгорського старого
Й Жуковського мусив.
Енгельгард не надто чемно
Вислухав Брюллова,
Він манери мав печерні
Й впертість носорога.
Але Вієльгорський ліпше
Впорався з завданням,
Він домовився спритніше
Про ціну питання.
Дві з половиною тисячі
Карбованців грошей —
За ясного місяця
Захотів вельможа.
І Брюллов портрет малює
Жуковського радо,
Він аукціон влаштує,
Щоб його продати.
У будинок Вієльгорського
На Михайлівській площі
На концерт опів на восьму
З’їжджалися гості.
Серед них — імператриця
У шубі й намисті,
І перемогла цариця
В лотереї звісно.
Отже графи назбирали
Суму необхідну —
Так Шевченку купували
Волю принагідно.
Хіба ж до аукціону
Не могли всі разом
Трохи порцеляни з дому
Й срібла для Тараса
Продати? Могли, звичайно,
Граф — не як батрак,
Та дворяни вкрай ощадні,
Добре, що хоч так!
Зрештою Шевченко вольну
Омріяну тримав,
Та чому ж він недовольний
Досі сумував?
Він згадав своїх нещасних
Сестер і братів,
І народ свій бідолашний,
Що в неволі скнів.
В його мозку накопились
Думки за роки,
І на аркуші з’явились
Безсмертні рядки:
“Якби ви знали паничі,
Як люди плачуть уночі,
То ви б елегій не творили,
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі)
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам,
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили,
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!”
Що ж, Шевченко зміг вступити
В Академію художеств,
Там він здобував освіту,
Вмінь багаж його примноживсь.
Він з богемою спілкувався,
Ходив у театри,
Та в душі він залишався
Завжди хлопоманом.
Він орендував квартиру
Навіть з Айвазовським —
Втрьох зі Штернбергом курили
Й малювали осінь.
Тарас багато працює,
Малює і пише,
Якось прочитав він вірші
Євгену Гребінці.
І Гребінка йому радить
Друкувати збірку;
Хоч вона панів поранить,
Зате бринить дзвінко.
Так виходить в Петербурзі
Перше “Кобзаря” видання,
Тарас від колег і друзів
Чує щирі привітання.
Доля селянської дівчини
В поемі “Катерина”
Приголомшила щирістю
Народна картина.
Та Шевченкова натура
Бажає протесту,
Для нього література,
Й взагалі мистецтво —
Це не забавка й розвага,
А спис демократа,
Що безжально розкриває
Приховану правду.
Тарас хоче говорити
Про гніт і нерівність,
Про народу свого біди,
Про хліб і про бідність.
І він пише “Гайдамаки” —
Твір гучний, епічний —
Як повстали росомахи
Проти поневолювачів.
Не одразу, тільки згодом
Твір цей вийде друком,
Про народ і для народу,
Твір з народним духом.
Попри вибрики цензури
Настрої повстанські
Крізь рядочки проковзнули
В голови читацькі.
В Петербурзі знову й знову
Вечори й шампанське,
І Шевченко познайомивсь
Із паном Тарнавським.
Той запрошує Тараса
В гості в Качанівку,
По дорозі було разом
Й Євгену Гребінці.
І Тарас нарешті їде
В рідну Україну,
І дорогою радіє
Гаям солов’їним.
У Тарнавських він малює
Портрети й пейзажі,
Та не те його хвилює,
Не перуки ваші,
А те, що над кріпаками
Кривди й збиткування,
Й покарання батогами
Звечора і зрання.
Він був зовні незворушний,
А серце ридало,
Сумно-розгнівана суміш
В ньому клекотала.
Тарас відвідав в Кирилівці
Братів і сестер,
Племінникам й племінницям
Цукерок припер.
Їхній побут голодранський
Серце розбивав —
Він їх викупити з рабства
Собі пообіцяв.
Далі їде він у Київ —
Цокіт коней, скрип коліс;
Тут Аскольдова могила
І Андріївський узвіз.
В Києві Поділ і Липки,
Й Контрактова площа,
Заклади, палаци, ринки,
А у церквах мощі.
В Києві Тарас зустрівся
З етнографом Кулішем,
Випив чарку, поділився
Піснею й віршем.
Він малює краєвиди
Й Межигірський монастир
Як прочанин він відвідав,
Йшов з мольбертом на пустир.
Після “Кобзаря” в Україні
Тарас — знаменитість,
Й на нього роди старовинні
Хочуть подивитись.
Він з Гребінкою на бал
Волховської пані
Приїхав, як Ганібал
До Риму з Іспанії.
Тут шампанське і фуршет,
Музика і танці,
Тут балакають “Мон шер”,
“Мерсі” — як у Франції.
Наш Шевченко почувався
Як Джек на “Титаніку”,
Серед панства він тримався,
Як Леонардо ді Капріо.
Він поет і він художник,
Він вартий уваги,
Він не пан ясновельможний,
Та гідний поваги.
І його тут впізнавали
Й вітали напрочуд,
Його “Кобзаря” читали
Читачі охоче.
Він знайомиться з Капністом,
А ще з де Бальменом,
Й з Віктором Закревським, звісно, —
Душею компаній.
Віктор відрекомендував
Сестрам і невістці
Тараса Шевченка: “Вау!
Оце так сюрприз!”
Між Тарасом і Ганною
Виникає приязнь,
І гарною панною
Цікавиться витязь.
Звісно, Ганна заміжня,
Однак Платон Закревський —
Холоднокровний хижак
І співрозмовник кепський.
Він десь різав в преферанс
(Був картяр затятий),
А оркестр у залі вальс
Грав устодесяте.
І Шевченко Закревську
Як Вронський Кареніну
Закружив по-кавалерськи
У вальсі буремному.
Вони йшли гуляти в парк,
Лебедів годували,
Як Спартак і Жанна Дарк
Одне одному пасували.
Говорили про коров,
Про масло і сир,
Про мистецтво і любов,
Про війну і мир.
Як години, пролітали
Ці чудові дні,
На прощання помахала
Хусткою в вікні
Ганна. Й зважилась додати:
“Приїздіть до нас!”
“Приїду вас малювати!” —
Відповів Тарас.
Але подорож триває,
Й Тарас в Яготин
До Репніних прибуває
За кілька годин.
Генерал Репнін-Волконський —
Князь і декабриста брат,
Що його не стратив зовсім,
А в Сибір заслав царат.
Княжий дім — печальне царство,
Та водночас для митця
Тут є тиша для кобзарства
І краса для олівця.
Князь мав сина і невістку,
Двоє гарних внученят,
І дочку, вже не берізку,
Незаміжню в 35.
Із княжною Репніною
Був Тарас як брат і друг,
Він для неї був героєм,
Сіроокий драматург.
Шевченко її рутини
Ажніяк не зіпсував,
Малював свої картини
І вірші декламував.
Про мету літератури
Сперечалися вони,
Репніна — тонка натура,
Тонше нитки чи струни:
“Гоголь — майстер неповторний,
Але “Ду;ші” й “Ревізор” —
Це калейдоскоп потворних,
Найогидніших потвор.
А мета літератури
І мистецтва — це краса,
Це піднесення культури
Із багнюки в небеса.”
І Тарас уважно слухав
І княжні відповідав:
“Ваша правда, моя люба,
Але дещо б я додав.
У житті не все красиво,
І завдання для митців —
Змалювати все правдиво:
Бруд калюж і в душах цвіль.
У своїх чудових творах
Гоголь прагне до краси,
Але правда — це потвора,
Скільки барв не додаси.”
І Варвара ображалась,
І Тарас себе картав,
І в віршах відображались
Крики душ і шепіт трав.
І Шевченко до Закревських
На світанку від’їжджав,
І Варвара ревнувала,
Бо він Ганну малював.
До Маркевича заїхав
По дорозі в Яготин
Наш Шевченко. Його книгу
Почитати він любив.
Він питав про декабристів,
Рилєєва, зокрема, —
Їх Маркевич особисто
Знав. Й сказав такі слова:
“Це були чудові люди —
Мужні, чесні, чисті,
Але їм здавила груди
Ця російська дійсність.
Воїнам, непереможеним
Армією Наполеона,
Боліло відношення
Панів до народу.
Повернулися з Європи
Скуштувавши волі,
Й для Росії філантропи
Інакшої долі
Забажали. Та розбились,
Як об скелю хвилі,
І на друзки розлетілись
Мрії і надії.”
У Яготині Шевченко
Відлюднивсь у флігелі,
Не виходив на вечерю,
Оточився книгами.
День іде, і ніч проходить, —
Так минуло кілька днів.
Якось ввечері приходить
Він на чай до Репніних.
І зачитує поему
Про грудневих бунтарів,
А присвячення окремо
Він Варварі присвятив.
Він домалював портрети
І крайнебу наздогін
Поїхав шукать сюжети
Живописних Україн.
ДАЛІ БУДЕ...
Джерела:
1. "Тарасові шляхи" Оксани Іваненко
2. "Кобзар" Тараса Шевченка
3. "Шевченківський словник", у 2 томах - Київ, УРЕ, 1976-77
4. "Автобиография" Николая Костомарова
5. "Гуде вітер вельми в полі" Віктора Забіли
6. Кінострічка "Поет і княжна" (йде по "Ентер-фільм")