Тобі глас музи потаємний-
Торкнеться чи вуха твого,
Чи зрозумієш характерно
Ти серця прагнення мого?
Чи то присвячення поета,
Як надбання його любові,
Для тебе, мов дрібна монета,
Поза очима зникне знову?
Почуй, отож, принаймні, звуки,
Що були милі так тобі
І думай, що у дні розлуки,
В примхливій долі, чи добі,
Твоя печальна серця скриня,
Останній звук душі твоєї
Єдиний скарб, одна святиня,
Одна любов душі моєї.
Спів перший.
Заможний, славний Кочубей,
Його левади неосяжні.
Там безліч коней та свиней
Пасуться вільні і поважні.
Навкіл Полтави сіл мара
І все оточено садами,
Багато в нього є добра-
І срібла, атласу й хутра
І на очах і під замками.
Та Кочубей знатний, мов лорд,
Не кіньми зовсім, не садами,
Не даниною кримських орд
Й не родовими хуторами…
Є чим пишатись Кочубею:
Донькою файною своєю!
Всі визнають, що у Полтаві
Красуні рівної катма,
Як до Марії менш яскраві
Усі дівки і не дарма:
Вона, немов весняна квітка,
Що розцвіла в тіні дібров,
І голосочком, наче скрипка,
І станом, що з картин зійшов.
Струнка, як київські тополі,
Рух, то лебідка йде поволі,
А то майне через поріг
Легкий прудкої лані біг.
З грудями білими пливла
Й навкіл високого чола,
Як хмари, локони чорніли,
Вуста, мов маки, червоніли.
Втім не єдиною красою
Вона визнання набула.
В неї вшанована була
(це попри молодість та юність)
Дівоча скромність та розумність.
За те завидних наречених
Шле Україна та Росія.
Втім від вінця, мов прокажених,
Біжить без огляду Марія.
Всім гарбузів запасла вже.
Їй гетьман сам сватів вже шле.
Він вже старий. Похилений вже віком,
Війною і турботами за військом;
Втім, почуття «ще будь здоров!»
Мазепа й мріє про любов.
Миттєво серце моложаве
Горить та гасне. Там любов
Не раз відновлюється знов,
Там почуття новітнє й жваве:
Не так слухняно, що до цього,
Палає серце у старого,
Хоча ще, звісно, не у спамі,
Але сповільнене роками.
Уперто, поступово, чемно
В жазі те серце розпечене;
Втім, пізній жар ніщо не скине,
Він із життям лише покине.
Не сарна поза схилом ходить,
Орла почувши, що літає;
То наречена в сінях бродить,
Тремтить й на рішення чекає.
Й уся обурена до краю
До неї мати йде (й тремтить),
Бере за руку і тримає,
Й старого гетьмана ганьбить:
«Безбожник! Старець з крильми!
Як це можливо?...Потруха!
Ні…ні! Поки живі ми,
Не вчинить він цього гріха!
Він має бути батьком… дико…
Хрещеним батьком. Він здурів:
Надумав бути чоловіком
На схилі рештки своїх днів!»
Донці зробилося погано:
Всі ці події... і слова-
Й Марія, наче нежива,
Умить звалилася на ганок.
Вона отямилася й знову
Відкрила очі-ані слову.
Шукають їй батько і мати
Чим заспокоїть й розігнати
Переляк й розпач, зняти струс:
Тож нареченій-землетрус!
Все марно. Протягом двох днів
(чіпати вже ніхто не смів)
То мовчки плакала, то вила;
Марія не пила, не їла,
Хитаючись, бліда як тінь,
Без сну. На третій день, утім...
Її світлиця спорожніла.
Та від дорослого до малку
Ніхто не знав куди по суті
Зникла Марія. Лиш рибалка
Чув уночі конячий тупіт,
Жіночій голос, хтось кряхтів,
Ледь була чутна перепалка...
А вранці слід восьми підків
На перехресті трьох шляхів
Знайшли узбіччям зразу всі:
Їх було видно на росі.
Не тільки перший пух ланіт
Й русяві кучері цнотливі,
Часом і старця сталий вид,
Рубці чола й волосся сиве
В гамму уявлення краси
Вкладали скрипку і баси.
Невдовзі слуху Кочубея
Торкнулась доленосна вістка,
Що осоромилась «невістка»
В обіймах пана-корифея.
Яка ганьба! Чутки ж, не звіти,
Батьки не сміють розуміти.
Ось коли істина з’явилась
Жахливо так…(тягне до зброї).
Тільки тепер от прояснилась
Душа пустунки молодої.
Ось яка правда вийшла криво
Навіщо збігла норовливо
Вона від забобон сімейних,
Томилась тайкома, зітхала
І на вітання наречених
Ніяко не відповідала;
Чому так тихо за столом
Мову лиш гетьмана сприймала,
Коли розмова закипала
І чаша пінилась вином;
Чому вона завжди співала
Оті пісні, що він складав,
Коли він дещо бідував,
Допоки слава не спіткала;
Чому на конях з курявою
Ганяла в опір, як до бою,
І полюбляла гонг і кліки
Над бунчуком та булавою
Малоросійського владики…
Багатий, знаний Кочубей.
Мав безліч друзів та гостей,
Аби обмити свою славу.
Він здатен збурити Полтаву;
Раптом серед його палацу
Додать злочинцю "декорацій",
Або встромити…втім облишим:
Серце хвилює задум інший.
Була ота смутна пора,
Коли Росія молода
Міцніла з будь-чого, бодай
Росла і з генієм Петра.
Суворий був в науці слави
Їй даний вчитель; не один
Урок раптовий та кривавий
Надав їй шведський паладин.
Та у жазі довгої кари,
Долі тримаючи удари,
Міцніла Русь. Так тяжкий млат,
Дроблячи скло, кує булат.
Вінчаний славою, надмірно
Відважний Карл ходив край прірви,
На стародавню йшов Москву,
Змітаючи її дружини,
Як вихор прах мете долини
І крутить в куряву траву.
Він йшов шляхом й на слід той правив,
Де ворог нам більш звісний лишив,
Який падінням все ж ославив
Зворотній власний крок невтішний.
Втім, Україна хвилювалась,
Давно іскра в ній розгорялась.
Криваві помсти давнини
Штовхали друзів до війни.
Ті розходилися добряче,
Щоб гетьман узи розірвав
З Петром і Карла нетерпляче
З палким захопленням чекав.
У бік Мазепи тож лунав все
Крик заколотний: «Час! Пора!»
Втім, старий гетьман залишався
Слухняним підданим Петра.
Він відповідно свого чину
Зазвичай відав Україну,
Чуток, здавалось, не сприймав
І попри все бенкетував.
«Що ж гетьман?- хлопці голосили,
Знемігся вже; вельми старий;
Роки та справи погасили
Колишній жар (вже не горить).
Навіщо кволою рукою
Наш гетьман носить булаву?
Тепер би вирушить війною
Нам на ненависну Москву!
Коли б похилий Дорошенко,
Чи Самойлович молодик,
Чи наш Палій, чи Гордієнко
Мали би міць полки водить;
То б у снігах з чужих оказій
Гинуть не мали б козаки,
І Малоросії наразі
Таки звільнялися б полки».
Отак, палаючи свавіллям,
Бідова молодь змін жадала,
Роптала молодь вельми спільно,
Створивши змінам вдалий фон,
Забувши давній свій полон,
Богдана вдалі суперечки
Й булого відступу вервечки,
І славні тури на кордон.
Втім, старість ходить неквапливо
І підозріло (не спішить).
Чого не можна й що можливо
Бігом вона не вирішить.
Хто пірне в море із укосу,
Коли поверхню стягло льодом?
Зійде в безодню доленосну
З пекельним написом над входом
Душі підступної? Там в ній
Плоди пригнічених всіх мрій
Лежать занурено істотно
І задум там, можливо, свій
Вже визріває геть самотньо.
Хтозна? Та чим Мазепа зліше,
Серце хибкіше та хитріше,
Тим більше він менш обережний,
Менш пильний, вкрай не спостережний.
Як же він вміє безперечно
Серця звести та роз’єднати,
Умами правити безпечно,
Таємний намір розв’язати!
З якою щирістю брехливою
Він, наче сонце навесні,
Старцям з усмішкою грайливою
Нагадує минулі дні.
Свободу славить із свавільним,
Владу пере з незадовільним,
Сльозами впертого оточить,
З тупим розумну мову точить!
Можливо, це дещо гротескно,
Та духом він-далеко всім;
Він може чесно і безчесно
Шкодити недругам своїм;
Так жодної ще він образи
Відколи жив не забував
Й заздалегідь помсти прокази
Старий цінічно готував:
Що він не відає святині,
Не пам’ятає благостині,
Не полюбляє геть нічого,
Що проливає кров, як воду,
І зневажає він свободу,
Йому й Вітчизна ні до чого.
Тож здавна намір свій жахливий
Старий таємно сотворив
В своїй душі. Та зір вразливий,
Ворожий зір його розкрив.
«Ні, злий хижак мій, ні, губитель!
-Крізь зуби шепче Кочубей,
-Я не зпалю твою обитель,
Дочки в’язницю… Це не те.
Ти не затхнешся від угару
І не подохнеш от удару
Моєї шаблі. Від братів…
Так, від московських рук катів
В крові у марних спростуваннях,
На дибі, в довгих катуваннях
Ти проклянеш і день, і час,
Коли дочку хрестив у нас,
І той банкет, де честі чашу
Тобі я повну наливав,
І ніч, коли голубку нашу
Ти, старий скопа, заклював!..»
Були часи: із Кочубеєм
Був друг Мазепа; у ті дні
Як сіллю, хлібом та єлеєм,
Всім поділялися вони.
Степами коні їх скакали
До перемоги у вогні,
Нерідко бесіди тривалі
Вели удвох вони в човні.
При Кочубеї гетьман скритний,
Душею вельми ненаситний
Дещо безодню відкривав
І про першочергові зміни,
Переговори, угод тіни
В промовах дещо натякав.
Тож, було серце Кочубея
На той час віддано йому.
Тепер старого прохіндея
Чекає диба. Буть тому:
Серце слухняне; він голубить
Єдину думку вкрай гнучку:
Хоч сам загине, а погубить-
Помститься за свою дочку.
Та, непідробну всує злобу
Він в серці міцно насаджав.
«В безсилій прикрості до гробу
Усі думки вже спрямував.
Він зла Мазепі не бажає;
Скрізь винна тут дочка одна;
Але і донці він прощає:
Спитає бог її сповна,
Чому покрила рід ганьбою,
Коли втекла із рідних стін…»
А поміж тим, з зусиллям вдвоє
Де тільки є шукає він
Товаришів собі відважних,
Геть непохитних, непродажних.
У всьому він відкривсь дружині:
Давно за тихої години
Грізний донос справляє в капость.
І спалахнувши, як хмизина,
Ось нетерпляча вкрай дружина
Вже чоловіка злого квапить.
Посеред ночі й серед дня,
Мов якийсь дух, йому вона
Товче про помсту й докоряє,
І сльози ллє, й ще вимагає
І клятви зубом,* всіх речей-
Й клянеться хмурий Кочубей.
Удар готовий. З Кочубеєм
Безстрашний Іскра заразом.
Й обидва мислять: «Отже все є
Для перемоги над козлом.
Та хто ж з сумлінням полум’яним
Во благо спільному добру
Донос із прагненням старанним
Та упередженням Петру
До ніг положить конче вправно?»
Поміж полтавських козаків,
Всіх неприйнятних достеменно,
Один з дитячих ще років
Любив Марієчку шалено.
Бувало, ранком на світанку
Разом із сонечком до ганку,
Чи то там ввечері картина:
Ще сонця захід, вже під тином
Він все чекав собі на неї,
Втім, розважав лиш й дурня клеїв.
Поміж українських черешень,
На неї він, було, чекав
І після зустрічей завершень
Несамовито теж страждав.
Час тих побачень мерехтів,
Та він й миттєвостям радів!
Він без надій її любив;
Не докучав він їй благанням,
Відмови б він не пережив.
Коли все йшли, як на змагання,
До неї браві наречені,
Він поруч з ними був нікчемним-
То й пропадав у мить останню.
Коли ж ганьба із теревенів
Дійшла до нього, він не зміг
Спокійно стримати свій сміх.
Попри події всі й слова,
Якою б правда не була,
Колишню владу і права
Над ним Марія зберегла.
Коли ж хто мило, чи ганебно
Поруч Мазепу називав,
Він червонів весь і таємно
Додолу очі опускав.
Хто під зірками у броні
Так пізно їде на коні?
Чий це кінь такий невтомний
Біжить степом, мов моторний?
Козак на північ пре, як вітер,
Козак не хоче відпочити
Ні геть у полі, на заставі,
Чи небезпечній переправі.
Як скло булат його блищить,
Мішок у пазусі дзвенить,
Кінь вправно вершника несе,
Тільки но гривою трясе.
Мішок, то гаманець гонця,
Булат, то захист молодця,
Кінь файний, хоча шлях - не площа,
Втім, шапка вершнику дорожча.
За шапку дріб’язок до втрат
Усі червонці, кінь й булат.
За шапку ладен він до бою
Й віддати тільки з головою.
Чому він з нею, мов повитий?
Тому, що в ній донос зашитий
Тож на Мазепу, корифея,
Царю Петру від Кочубея.
Грози не чуючи тим часом,
Хіба переймиться колапсом,
Мазепа підступи все дбає,
Поруч поважний єзуїт
Народний заколот справляє,
Щоб влаштувати з трону зліт.
У час нічний суцільні збори
Ведуть вони переговори.
Цінують зраду між собою,
Складають цифр універсалів,
Царя торгують головою,
Торгують клятвами васалів.
Там у палац якийсь дідок
Відколи невідомо ходить
І Орлик, гетьманів ділок,
Його заводить та виводить.
Всюди таємно сіють смуту
Його підіслані довкола:
Там на Дону козачі кола
Вони з Булавіним все мутять;
Там будять диких орд відвагу;
Там за порогами Дніпра
Стращають збурену ватагу
Авторитарністю Петра.
Мазепи погляд скрізь сягає,
Він шле листи із краю в край:
В погрозах хитрих піднімає
Він на Москву Бахчисарай.
Король з Варшави потакає,
В стінах Очакова паша,
У стані Карл і цар. Чекає
Його підступна геть душа.
Він думку в думі розвиває,
Вірний готуючи удар
І волю злу не попускає,
Не притухав злочинний жар.
Втім, як закляк, як він випнув,
Коли грім раптово гримнув
Перед ним! Коли йому
Ренегату самому
Пани московські надіслали
Аж до Полтави лист-донос
І замість праведних погроз,
Як жертву, ласкою втішали.
І от, стурбований війною,
В уяві з штучною виною,
Донос сприйнявши, як змагання,
Сам цар Іуді співчував
І злість всю шумом покарання
Угамувати обіцяв.
Мазепа в прикрості надмірній
Царю виказує покірність.
«І бачить бог всі його кроки,
Він, бідний гетьман, двадцять років
Служив царю геть відчайдушно,
Й царя щедротою теж слушно
Був він осипаний безмірно,
Й дивно піднесений-все вірно…
О, божевільна сліпа злість!
Пектиме в зраді, поки з’їсть.
Чому йому втрачати славу?
Він допомогу Станіславу
З його прохання не надав,
Він соромливо геть відкинув
Славетний прапор України
Й царю Угоду відіслав!
То чи не він підмовам хана
І цареградського султана
Глухим був? Серцем лицаря
Невірних білого царя
Був усіляко радий бити,
Свого життя не шкодував,
І нині ворог все поправ,
Щоб сивину його зганьбити!
І хто ж? Іскра та Кочубей!
Зганьбився друзями, братами…»
Із кровожерними сльозами
В крайній зухвалості, по ходу,
Їх вимагає страти злодій…
Чиєї кари, старець впертий?
Чия дочка в твоїх обіймах?
Втім, спонукає серце стерти
Нотки жалю, що є у приймах.
Мовляв він: «У безодню виру
Чому вступає цей безумець?
Тож сам, поталий вільнодумець,
Він точить сам собі сокиру.
Куди біжить він сліпма всує?
Чому він жереб свій дратує?
Або…але доньки любов
Голови батька не вартує.
Коханець гетьману дарує,
Бо то моя проллється кров.»
Марія, серденько, Марія,
Ти, чарівніша за усіх,
Чи знаєш ти якого змія
Голубиш на грудях своїх?
Якою владою нестямно
Душі буремній, яких мало,
Так віроломно, вельми вправно
Тебе геть збуто на поталу?
Його кудлата сивина,
Рубців та зморшок глибина,
Його блискучий сталий погляд,
Зухвалий та лукавий огляд,
Лукава й затишна розмова,
То якась вихвалка бідова
Невже тобі за все дорожче?
Ти матір так забуть могла
Й зганьбити батька пам'ять – то ще
Тим, що на ліжко геть лягла.
Чудними власними очима
Тебе старий причарував,
Своєю владою й грошима
Він совість у тобі приспав;
На нього ти з благоговінням
Підводиш полонений погляд,
Його плекаєш із томлінням
Й ганебний теж сприймаєш догляд.
Шалений запал всім на милість
Підносиш ти наче цнотливість-
Між тим, принад сором’язливих
Позбулась ти з примх нечестивих.
Що страм Марії, що плітки?
Для неї що таке родина,
Коли схиляється в коліна
Та віддає свої віжки
Сам гетьман, старець, й забуває
Своєї долі клопіт й шум,
Чи таємниці грізних дум
Їй, діві юній, відкриває?
І днів невинних їй не жаль,
І душу їй одна печаль
Часом, як хмара, затуляє:
Вона понурих батька й матір
Все уявляє, мов розп’ятих;
Вона крізь сльози бачить їх
В бездітній старості самих
І слушно докір їх сприймає…
Знала б та дівчина нестримна:
Вже вся дізналась Україна!
Втім їй, Марії, ще й не сниться
Страшна, геть вбивча, таємниця.
Спів другий.
Мазепі зле. Розум його
Думка пече неприпустима.
Марія ніжними очима
На старця дивиться свого.
Поклавши руки на коліна,
Все заглядає в очі хитрі.
Даремно: та журба неспинна,
Чорних думок й любов не зітре.
Тож перед нею бідолашною
Із неувагою безбашною
Він прохолодно косить в боки
Та на її тендітний докір
Відповідає лиш мовчанням.
З образою та здивуванням,
Ледь задихаючись, вона
Встає й говорить вкрай сумна:
Послухай, гетьмане, для тебе
Забула я усе на світі.
Є в мене ти, земля та небо,
Ні подруг…наче я у скиті…
Я все життя своє змінила,
Змінила мрії й поривання,
Все в обмін на твоє кохання;
Й згубила щастя своє всує,
Втім, ні про що я не шкодую…
Ти пам’ятаєш, як ти вбрався
Вночі, як стала я твоєю?
Мене любити присягався,
Чому ж не любиш, наче фею?
Мазепа
Любо моя, тут ти не права.
Залиш сполохані думки,
Не збурюй ревнощі, мов пава,
Цими підозрами, окстись.*
Прим.*- застаріле, розмовне: той же, що перехреститися; осяяти себе хресним знаменням просторечное: часто в повів. накл. в знач. вигуки схаменутися, одуматися, подумати, заспокоїтися і т. п. Синоніми перехреститися хаменутися, одуматися, заспокоїтися
То так палку душу твою
Хвилюють особисті вади.
Маріє, вір: тебе люблю
Я більше слави, більше влади.
Марія
Неправда: ти усе хитриш.
Як давно ми були співзвучливі,
Тепер від ласки ти біжиш,
Тепер вони тобі докучливі;
Протягом дня в колі старшин,
У гостях, справах-я забута;
Ти уночі або один,
Чи з жебраком-така ось скрута;
Любов покірлива моя
Тобі, я бачу, не первинна.
Ти пив не давна, знаю я,
За Дульську-ось новина!
От хто ця Дульська?
Мазепа
І ти
Ревнива? В пору звіту
Шукать гордливого привіту
Повір: не маю і мети!
Чи стану я, старець суворий,
Мов юнаки, конче зітхати,
Палати, обіцяти гори,
Дружин вдаванням спокушати?
Марія
Ні, дорогенький, без відмовок.
Деталізуй про що йде мова?
Мазепа
Ну. Що ж, зберись, Маріє, з духом,
Зручніш влаштовуйся та слухай.
Давно задумали ми справу.
Тепер вона кипить у нас.
Не можна шанс цей нам прогавить;
Вже зовсім близько звершень час.
Довго без вільності та слави
Схиляли ми свої глави
То під заступництвом Варшави,
То під короною Москви.
Втім, незалежною державою
Буть Україні вже пора:
І прапор вільності кривавий
Я підіймаю на Петра.
Готово все: у перемовах
З нами обидва королі;
Тож незабаром буде сполох
Й здійсниться мрія всіх століть.
І друзі вірні тож на те є:
Княгиня Дульська, разом з нею
Мій єзуїт, пан… з жебраків
Мій задум втілюють та зводять.
До мене через них доходять
Листи й накази королів.
Ось і зізнання всі важливі.
Маріє,що ж, думки зрадливі
Тепер розсіяні?
Марія
Стривай!
На разі царська булава!
І сивині твоїй пристане
Корона царська!
Мазепа
Постривай!
Не все збулося. Буря гряне;
То що чекає там мене?
Марія
Ти-переможець, не невдаха:
Сміливий, вдалий, як Ясон!
Твоє руно-це царський трон!
Мазепа
А може ж і спіткати плаха?...
Марія
Разом з тобою, коли так.
Чи пережити тебе можу?
Та ні. Ти носиш влади знак.
Мазепа
Мене ти любиш?
Марія
Що? Не схоже?
Мазепа
Скажи: батьки чи чоловік
Тобі дорожче?
Марія
От допік!
До чого допит цей? Тривожить
Мене даремно він. Родину
Забути хочу, бо провину
Я відчуваю і ганьбу.
Тепер, можливо, у гробу
Мене, проклявши, бачить батько,
А через кого?
Мазепа
Мене з усім спадком?
Так, хто дорожчий: я, чи батько?
Мовчиш…
Марія
О Боже!
Мазепа
Що ж? відповідай!
Марія
Вирішуй сам.
Мазепа
Послухай: уяви, щоб нам
Комусь з нас смерть явитись мала
І в тебе вибір той питала,
Тоді кого б ти захищала?
Марія
Ах, досить! Серця не вражай!
Спокусник…
Мазепа
Ну, відповідай!
Марія
Жорстка й сурова твоя мова…
Не гнівайся! Усім готова
Заради тебе поступитись,
Навіть з тобою поруч битись,
Але твої слова лякають.
Досить.
Мазепа
Так, узгодили до краю.
Повільна українська ніч.
Прозоре небо. Місяць сяє.
Свій напівсон у потойбіч
Й повітря скинуть не бажає.
Зірки утворюють шатро,
Зшиваючи чумацьким шляхом;
На місяць вішай хоч цебро,
До зірки дотягнутись з даху!
Спокійно місяць з висоти
На Білу Церкву поглядає
І пишні гетьманів сади
Сріблястим світлом власним дбає.
І тихо, тихо навкруги;
Але у замку шепіт й сполох.
В одній із веж сумлінь торги
У серці й на додаток порох;
В кайданах Кочубей сидить,
Зраду розв'язує, як ребус,
Утім нікого не винить
І хмуро дивиться на небо.
Назавтра страта. Без кошмару
Чекає він на свою кару.
Життя цього такий закон.
Що йому смерть? Бажаний сон.
Готовий він у гроб кривавий.
Дрім давить. Але, боже правий,
До ніг лиходія так впасти,
Неначе мовчазна істота,
Царем буть злитим (красно!)
Царя противнику. (Гидота!)
Життя позбутись-з нею й честі,
На плаху й друзів всіх повести,
Біля труни чути прокляття,
Бачить з жертовного багаття
Веселі очі ворогів,
Поки кат полум’я не звів,
Без побажань цього всього
Хоч і для злодія свого.
І він згадав свою Полтаву,
Родинне коло й друзів всіх,
Минулих днів багатство, славу
Й своєї доненьки пісні.
І дім старий, де народився,
Ласкавий прихист рідних стін,
Все, чим в житті насолодився,
Що добровільно кинув він,
І задля чого?-
Ключ в іржавому
Замку гримить-десь дівся сплін
Й нещасний думає: ось він!
Ось на шляху цьому кривавому
Мій вождь під прапором хреста,
Гріхів могутній стражник мита,
І лікар душ сумних, служитель
За нас розп’ятого Христа,
За кров його святу та тіло
Подарувавший, тож зміцнюся,
Й зустріну смерть тіла за діло
І в суще вічне занурюся.
Ось так у нападі серцевому
Нещасний Кочубей чекав
Злиття всесильному й безмежному
Всього, на що він нарікав.
Та не самітника святого,
Він впізнає гостя страшного:
Сердитий Орлик перед ним,
З відразою він разом з тим,
Стражданець з осадом питає:
«З якою ти, людина, біллю?
Чому мою крайню ночівлю
Мазепа знов-таки зриває?»
Орлик
Це допит. Що ти там казав?
Кочубей
Я вже не раз відповідав.
Залиш мене.
Орлик
Ще зізнання
Пан гетьман вимагає.
Кочубей
Тож, у чому?
Давно зізнався я у всьому.
Що ви хотіли. Показання
Всі помилкові та лукаві,
Я був підступний. Гетьман прАвий.
Чого вам ще?
Орлик
Ну колись.
Бо нам відомо: ти багатий;
Жирненький вельми но, кудлатий
Скарб приховав в Диканьці десь.
Все ближче час твоєї страти.
А твій маєток, всі манатки
Надійдуть до скарбниці війська.
Закон. Обов’язок. Відкрийся.
Тож, чемний пОступок зроби:
Зізнайся де твої скарби?
Кочубей
Не помилились. Три скарби,
Які в житті я заробив:
Мій перший скарб, то честь була,
Скарб цей потала відтяла;
Інший незворотній-честь
Доньки любимої моєї,
Мазепа попри божий хрест
Викрав її й зробив своєю;
Але, лишив я третій скарб,
Останній скарб-святої помсти.
Я помолюся-Бог намостить.
Орлик
Старий, облиш цю маячню.
Поглянь на страви із меню:
Або потягнемо на греблю
Й на дамбі гризтимеш ти землю,
Чи удаватимешся хитрим-
Тебе з’їдять повільно видри.
Де грОшей схови?
Кочубей
Злий холопе!
Чи ти завершиш пустий допит?
Не знаєш, що робить з халепою?
Тоді іди собі з Мазепою
Лічити спадщину мою
Тож закривавленими пальцями,
Я все добро вам віддаю
З гаями, селами та бабцями.
Візьміть дочку, вона покаже
Садибу й погріб, поле й сажень;
Тепер молю вас: спокій дайте…
Орлик
Кати!!! Дам знак-розпочинайте!
Де сховав гроші? Ну, вкажи.
Не хочеш, дурню? Бережись!
Подумай, місце нам означ.
-Мовчиш, старий ? Тоді не плач.
Ну, почнемо тортури з п’ят,
Гей! До вогню його! Де кат?!
Кат увійшов…
О. ніч ламання!
Але де гетьман? Збіг з-під шлеї?
Від совісті зміїної своєї,
Через її сумне картання?
В світлиці приспаної діви,
Яка у незнанні щаслива,
Поблизу ліжка молодої
Сидить, схилившись головою,
Мазепа тихо , геть без струму.
Його душа гадає думу.
І думу ту змінює друга,
Смугу одну темніша смуга,
«Помре шалений Кочубей;
Вже не спасти його … егей.
Як тут послабитись? Чим ближче
До цілі гетьман, тим твердіше
Повинен панувати й більше
Повинен всяк схилятись й нижче.
Тож порятунку сектор zet:
Донощик та його клеврет
Помруть. ..поглянувши на ложе.
Мазепа думає: «О боже!
Що буде з нею, як вона
Почує звістку доленосну?
Про батька долю смертоносну?
Втім, тайна буть збережена
Не може далі. Бо сокира,
Упавши вранці, загримить
По всій країні. Й жалобна ліра
Вмить звідусіль заголосить!
Ах, бачу я: кому судьбою
Життєвий тиск, мов на пружині,
Той стій один перед грозою,
Не закликай собі дружини.
У віз один впрягти неможна
Коня та трепетливу лань.
Я оступився так безбожно,
Що сплачую безумства дань…
Все, що ціні собі не знає,
Все, чим життя миле буває
Принесла мила мені в дар,
Мені, пеньку старому! Боже,
Який готую їй удар?»
І глянув він на її ложе:
На сон солодкий вій благих-
Марію сон плекає ніжно!
Вуста напіврозкриті; втішне
Дихання грудей молодих;
А завтра, завтра…затрусившись
Він, озираючись назад,
Неначе дещо розгубившись,
Пробрався у самотній сад.
Повільна українська ніч.
Прозоре небо. Місяць сяє.
Свій напівсон у потойбіч
Й повітря скинуть не бажає.
Тремтить тополі листя й мліє,
Разом похмурі й дивні мрії
В душі Мазепи: зірки ночі,
Немов обвинувальні очі,
За ним глузливо поглядають
Й тополі, стиснувшись у ряд,
З осудом кронами качають,
І літній теплий нічний сад
Дратує вереском цикад.
Враз … слабкий крик, безбарвний дзвін
Ніби із замку чує він.
Чи був то сон, уява рання,
Чи плач сови, чи знак був вищий,
Тортури стогін, чи звук інший,
Але свого тут хвилювання
Не міг подужати старий
І на протяжний слабкий вий
Відповідав він іншим – криком,
Яким він із шаленим гиком
Полями битв колись гасав,
Як із Забілою, з Гамалеєм,
І - з ним…із цим ось Кочубеєм
Він в січі полум’ям скакав.
Смуга багряної зорі
Чарує погляд угорі.
Блиснули діл, пагорби, ниви,
Вершини пущ, гаїв чуприна.
Лунає ранку шум грайливий
І прокидається людина.
Маріє смачно ще дрімає
Й крізь напівсон, втім, відчуває,
Що хтось до неї увійшов
І ніг торкнувся незвичайно.
Відкрила очі і негайно
В посмішці очі свої знов
Сховала за пологом вій
Від блиску променів ранкових
І, сну скидаючи окови,
Шепче: «Мазепа?..» Голос їй
Відповідає інший…боже!
Здригнувшись, дивиться край ложе…
І бачить матір…
Мати
Ось, мовчи!;
Не загуби нас: я вночі
Сюди прокралася тривожна
Через трагічний збіг подій.
Батько в біді. Тобі одній
Зм’якшити кару люту можна.
Врятуй його.
Дочка, із жахом
Який батько?
Який вирок?
Мати
Ти що? Не знаєш?.. в цій оселі?
То як же це? Ти ж не в пустелі!
В палаці ти і знать повинна,
Як воля гетьмана незмінна,
Коли він ворога карає,
Як государ йому сприяє…
Втім, бачу: траурну сім’ю
Ти відкидаєш для Мазепи;
Тебе я сонну застаю,
Тебе цей вирок й не зачепить,
Готовий батьку смертний вирок,
Вже зараз гостриться сокира…
Ми один одному що? Пір'я?
Тож схаменись, моя Марія,
Пади до ніг попри весь страм,
Врятуй його, будь ангел нам:
Твій погляд їхню лють підкорить,
Виконуй це, мов власний квест,
Ти вимагай і гетьман не відмовить,
Бо ти для нього збула честь,
Батьків та бога.
Дочка
Що зі мною?
Мазепа…Батько…страту коять.
З благанням мати тут моя,
Чи розуму лишилась я,
Чи це маріння.
Мати
Бог з тобою.
Ні. Це події не прості.
Невже то ще не знаєш ти.
Що батько твій, вражений страмом,
Безчестя доненьки не зніс
Й в душі із помстою, мов шрамом,
Царю на гетьмана доніс…
Що у тортурах геть кривавих
Зізнався в намірах лукавих,
В ганьбі шаленої обмови,
Що, жертва правди і любові,
Ворогу зданий з головою,
Що перед раттю військовою,
Коли його не освятить
Десниця вища (тож господня),
То буде страчений сього дня,
Що тут поки що він сидить
В тюремній вежі.
Дочка
Боже! Боже!
Сьогодні!- бідний мій отець!
І діва падає на ложе,
Як може падати лиш мрець.
Шапки та списи мерехтять.
Б’ють в бубни. Скачуть сердюки.
Стрій вишиковують полки.
Юрба кипить. Серця тремтять.
Дорога, мов зміїний хвіст,
Сповнена люду, ворушиться.
Фатальний у степу поміст,
Де кат гуляє й веселиться
Й на жертву жадібно чекає:
Чи то до рук він прибирає
Сокиру, граючись поважно,
Чи то жартує з ким розважно.
Гримучий натовп не вщухав:
Жіночий свар, матюк і хлюпіт.
Та раптом вигук пролунав
І змовкло все. Лиш кінський тупіт
Був чутний десь у стороні.
З ескортом там із сердюками
Вельможний гетьман з старшинами
Скакав на вороном коні.
А там, подалі десь у возі…
Звернули погляд всі в тривозі…
Із небом, світом всім примирений,
Святою вірою укріплений
Сидів безвинний Кочубей,
З ним Іскра тихий та байдужий,
До заклання слухняний дуже.
Віз став. І почалося
Моління ликів епатажних.
З кадил куріння потяглося.
За упокій душі нещасних
Безмовно молиться народ,
Страждальці за ворожий род.
Ось і вони. Зійшли. На плаху
З хрестом лягає Кочубей,
Наче в гробу натовп людей…
Сокира блиснула з розмаху
І покотилась голова.
Все поле охнуло. Наступна
Слідом за нею, як попутна.
Аж закривавлилась трава-
І, наче власний новий витвір,
Їх кат спіймав за чуб обидві
Та вельми вправною рукою
Потряс обидві над юрбою.
Позаду страта. Люд безпечний
Іде, розсипавшись, юрбою
І про свої проблеми вічні
Уже тлумачить між собою.
Пустує поле. Мов спрожогу,
Через строкату геть дорогу
Перебігають жінки дві.
У їх очах переляк, біль.
Вони, напевне, мали мчати
До місця рокової страти.
«Та, пізно!»-дехто їм сказав
І пальцем напрямок вказав.
Фатальний там поміст ламали,
Молився в чорних ризах піп
І на підводу підіймали
Два козаки тіла та сніп.
Один перед ескортом власним
Мазепа, грізний, віддалявся
Від місця страти. Він картався
І виглядав злим та нещасним.
Не наближавсь ніхто до нього,
Не говорив і він нічого;
Спитав удома: «Що Марія?»
Чує невиразні відмовки.
Біжить до неї, серце мліє…
Слідом задрав усі циновки.
Ось до її кімнати входить:
В світлиці порожньо і тихо,
Не чути, навіть, щоб хтось дихав.
Іде до саду й в шоці бродить;
Та навкіл тихого ставка,
У хащах, скрізь біля струмка,
Уздовж і сіней непохитних
Порожньо все, катма слідів-
Пішла!-Гукає слуг надійних,
Спритних дотепних сердюків.
Вони біжать. Пруть їхні коні-
Лунає дикий гик погоні,
Всі верхи- й скачуть молодці
На весь опор у всі кінці.
Наразі миті дорогі є.
Не повертається Марія.
Ніхто не відав і на пів,
Навіщо так вона вчинила?
Мазепа мовчки скреготів,
Затихла челядь і тремтіла.
У грудях заколот зчинився,
В світлиці гетьман й зачинився.
Край ложа там протягом ночі
Сидів він, наче скоїв злочин,
Поневіряючись в безодні.
На ранок, послані скрізь слуги,
З’явились всі один за одним.
Ледь коні рухались. Попруги,
Вузда, підкови й чепраки,
Все було піною покрито,
В крові, розгублено, побито-
Та от ніхто не знав таки
Про бідну діву і не пискнув
Хоча б на вухо жодну звістку.
Немає й сліду існування,
Пропав, неначе звук порожній,
І мати в мороці вигнання
Обрала бідна скит дорожній.
Спів третій
Душі докучливі мечі
Прагнути мужньо в далечінь
Гетьману геть не заважають.
Супроти будь-яких проблем
Гетьман із шведським королем
Свої відносини ладнають.
Тим часом, щоб в оману ввести
Очі ворожих блимарів,
Звернувся він до лікарів,
Під їхній нагляд, дослід й тести.
Плоди жаги війни та крові,
Хвороби й очі, що запали,
Предтечі смерті прикували
Його до ліжка. Вже готовий
Ось-ось залишить тлінний світ
Вже конче скласти б заповіт;
Він архіпастиря вже кличе
До одру, наче, до кончини
І на вигадливі сивини
Єлей тече адже зазвичай.
Втім, час минав. Москва даремно
Для гостей дбала військо чемно,
Готовлячись побить негожих
Серед старих могил ворожих.
Та Карл до руху вносить зміни
Й прямує вбік до України.
І день настав, мов бенефіс актора.
Мазепа, хворий та безсилий,
Немовби труп живий, іще учора
Той, хто стогнав украй могили,
Встає із смертного Одра.
Він вже міцний ворог Петра,
Бадьорий вже перед полками,
Вже на коні із сердюками
Тримає шаблю- й до Десни
Бравурно скаче на коні.
Згорблений долею кульгавою,
Так той хитрющий кардинал,
Вінчавшись римською тіарою,
Він помолодшав, наче галл.
На крилах звістка полетіла
І Україна зашуміла:
«Він перейшов, він зрадив, здав,
До Карла ніг бунчук поклав».
І ось вже полум’я колише,
Кривава повстає зоря
Війни народів.
Хто опише
Обурення та гнів царя?
Гримить анафема в соборах;
Мазепи лик терзає кат.
На шумних радах й вільних зборах
Їм їхній гетьман вже й не брат.
З порожніх брегів Єнісея
Сімейства Іскри, Кочубея
Поспішно скликані Петром.
Він з ними сльози проливає
І, пестячи, Їх обсипає
Новою почестю й добром.
Мазепи ворог, вершник дбання.
Старий Палій з пітьми заслання
Їде зміцнити царський стан.
Тріпочить бунт осиротілий.
На пласі гине Чечель вмілий
І запорізький отаман.
І ти, любас, обранець слави,
Для каски скинув і вінець,
Твій день близький, ти вал Полтави
Врешті помітив, як боєць.
І цар туди ж помчав дружини.
Вони мов буря притекли-
Й обидва стани між рівнини
Хитро місцевість облягли.
Не раз побитий в сварці мужній
В крові запекло відчайдушний
З бійцем жаданим, мов борець,
Так грізний сходиться боєць.
І злісно бачить Карл в запарі
Вже не засмучені геть хмари
Нещасних нарвських втікачів,
А шик полків струнких, надійних,
Швидких, слухняних та спокійних.
І непорушний ряд штиків.
Втім він призначив: вранці бій.
Стан сну глибокого покрова.
Лише в намітці головній
Точиться пошепки розмова.
«Ні, бачу я, ні, Орлик вбраний,
Ми поспішили недоречно:
Наш план зухвалий і поганий,
Це може бути небезпечно.
Пропала, мабуть, ціль моя.
У чомусь був я неуважний:
Тож помилився в Карлі я.
Він хлопчик жвавий та відважний;
Битви дві-три десь розіграти
Звичайно може він на втіху,
У стан ворожий прискакати
Й відповісти на бомбу сміхом;
Не гірше кращого стрілка
Вночі пролізти аж до стану;
Звалити вправно козака
Й відповісти лезом за рану.
Та чи йому цю боротьбу
Вести із кесарем-титаном:
Як полк, крутитись він судьбу
Змусити хоче барабаном;
Сліпий він, впертий, нетерплячий,
І легковажний він одначе,
Бог зна на що він ставить вдачу;
Ворожий стан сприйма убогим,
Що він колись давно вже бачив.
Зламати йому власні роги.
Соромлюсь: запальним бродягою
На старість звів мене сам бог;
Він засліпив його відвагою
І щастям біглих перемог,
Як діва боязка.»
Орлик
На бранок
Чекаєм. Раз на те діло пішло,
Аби з Петром знов вийти на зв’язок:
Ще можна дещо виправить ало.
Розбитий нами в пух і пір’я,
Цар не відкине перемир’я.
Мазепа
Вже ж ні. Російському царю
Зі мною миром неможливо.
Давно ясна вже особливо
Доля моя. Давно горю
Лютою злістю. Під Азовим
Я якось із царем суворим
Вночі в штабу бенкетував:
Повні вина кипіли чаші,
А з ними і розмови наші.
Сміливе слово я сказав.
Почув цар речі невластиві,
Вмить келих з розбрату розбив
Та враз за вуса мої сиві
Мене з погрозами вхопив.
Я був тоді в безсилій злобі,
Але помститись клятву дав
Й носив її-як мать в утробі
Дитя виносить. Час настав.
Матиме він поневіряння
Й все через мене до кінця.
Петру я буду покаранням,
Терновим листям до вінця:
Він дав би всі міста родинні
Й найліпший час (така спокуса),
Щоб знову, як колись, і нині
Мазепу ухопить за вуса.
Втім, час надій не сплинув поки.
Хто з них втече, рішить зоря.
Замовк та стулює повіки
Зрадник російського царя.
Горить зорею схід незламний
Вже над рівниною. З колес
Палять гармати. Дим Багряний
Колами сходить до небес.
Полки ряди свої зімкнули,
В кущах розсипались стрільці,
Котяться ядра, свищуть кулі,
Біжать з багнетами бійці.
Гучні накази, жести, введи;
Крізь дим окопів рвуться шведи;
Кіннота хвилями летить;
Піхота сунеться за нею
Й тяжкою твердістю своєю
Надію ворога щемить.
І поле битви дротове
Гримить, палає тут і там,
Втім, явно щастя бойове
Вже почало служити нам.
Вогнем відкинуті дружини
І перетворені на прах.
Тікає Розен крізь тіснини,
Палкий здається Шліпенбах.
Ми тиснем шведів рать за раттю;
Темніє честь їх прапорів
І брані бога благодаттю
Міцнів наш крок й душі порив.
Тоді-то небом геть натхненний
І пролунав голос Петра:
«За справу, з богом!» Із шатра,
З юрбою, немов ксьондз блаженний,
Вийшов Петро. Тремтить козак.
Царя обличчя геть жахливе.
Рухи швидкі, око властиве,
Він весь, немов божа гроза.
Іде. Йому коня підводять.
Слухняний та ретивий кінь,
Почувши ріг-до бою гімн,
Тремтить і оком косо водить
І мчить крізь лави напролом
Задерто з грізним вершником.
Близько опівдні. Жар палає.
Мов орач, січ відпочиває.
Часом гарцюють козаки.
Разом шикуються полки.
Мовчить й музвзвод стосовно бою.
Й гармати змовкли на кряжах.
Спритні вояки чистять зброю.
Лікують рани, чинять стяг.
І ось-рівниною лунає
Геть приголомшливе «Ура!»,
Вмить кожен втому забуває:
Полки побачили Петра.
Він мчав на крилах невловимо
Могутній, радісний до бою.
Він пожирав поле очима.
За ним слідом мчали юрбою.
Гнізда Петрова пташенята-
Дорослі підлітки-хлоп’ята
В державних справах допомога
Й у змінах жереба земного,
У справах царських, у війні
Товариші його й сини;
І Шереметєв чемний, гідний,
І Брюс, і Боур, і Рєпнін,
І, щастя пустунок безрідний
Напівдержавний дворянин.
І перед синіми рядами
Своїх нестриманих дружин,
Несений вірними слугами,
Блідий, на ношах із пружин,
З’явивсь з пораненнями Карл.
Вожді героя йшли за ним.
А він у думці був між тим
І поринав наче в астрал.
Бентежний погляд. Хвилювання.
Здавалось Карла відкидав
Бажаний бій у здивування:
Чи то підносив, чи вбивав.
Раптом слабким рухом руки
Він рушив в бій свої полки.
І з ними тут царські дружини
Зійшлись в диму серед рівнини;
І грянув бій, Полтавський бій!
В диму, під градом розпеченим,
Живим заслоном захищеним,
За зниклим строєм новий стрій
Багнети зводить. Ось стрімкої
Лави кінноти геть леткої,
Віжками й шаблями, кричать,
Збивають й рубляться з плеча.
Змішались в купу коні , люди,
Чавунні кулі геть усюди
Між ними котяться, разять,
Прах риють і в крові шиплять.
І швед, і рос коле й рубає.
Бій барабанний, хтось горлає,
Тупіт, іржання, грім гармат
І скрегіт элий пекельних грат.
Серед тривоги й хвилювання
На битву поглядом змагання
Вожді спокійні поглядають
І ратні рухи відзначають,
Кожен маневр передбачають
Та між собою розмовляють.
Втім, поруч руського царя
Хто воїн цей під сивиною?
Бійців підтриманий юрбою,
Супроти болю тягаря
Оком досвідченим героя
Спостерігає ратний прояв.
Вже на коня не вскочить він,
Бо жереб одру- лотерея,
Тож козаки на клич Палея
Не налетять з усіх сторін!
Але, чому блиснули очі
Та гнівом, ніби млою ночі,
Старого вкрилося чоло?
Що його збурити могло?
Чи він крізь битви дим побачив
Мазепу, ворога, тож злий,
Свої літа в прокльон означив
Тим обеззброєний старий.
Мазепа. В думу вкрай занурений,
Дививсь на битву весь обступлений
Юрбою бунту козаків,
Рідні, старшин та сердюків.
Тут раптом постріл. Обернувся-
У Войнаровського в руках
Мушкетний ствол іще димився.
За кілька ж кроків на очах
Юний козак в крові звалився,
А кінь з переляку стрибнув
Й, почувши волю, геть пустився
Несамовито вдалину.
Козак до гетьмана метнувся
Крізь битву з шаблею в руках,
Із навіженістю в очах.
Старий, під’їхавши, звернувся
До козака, та той юнак,
Не подавав уже ознак…
Він помирав, застиглий погляд
Проте не добрий зичив розклад
Мазепі, ворогу Росії;
Похмурий був змертвілий лик
І дороге ім’я Марії
Ледь белькотів його язик.
Втім, перемога – наше кредо!
Ця мить близька: вже гнуться шведи.
О славна мить! Ворог тремтить.
Ще натиск, мить-і він біжить.
Слідом кінноти взвод пустився,
В зарубці тупляться мечі,
Весь степ тілами так покрився,
Що непроглядна далечінь.
Петро святкує. Гордий, власний
І слава в погляді його.
І царський бал його прекрасний.
При кликах воїнства свого
В наметі власнім пригощає
Своїх вождів, вождів чужих
І славних бранців пригортає,
Й за вчителів своїх усіх
Почесний кубок піднімає.
Але де ж перший званий гість?
Де перший вчитель наш, о боже,
Чию довготривалу злість
Скорив полтавський переможець?
І де ж Мазепа вертихвостий?
Де він є, вчорашній красень?
Чому король не поміж гостей?
Навіщо зрадник не на пласі?
На конях верхи степом в біг,
Король та гетьман мчать обоє.
Так доля пов’язала їх.
Близька загроза, з нею й злість
Дарують силу королю.
Тож він тяжку рану свою
Не дбав. Схилившись головою,
Він скаче з виглядом гидким,
І слуги відданні юрбою
Ледь-ледь вправляються за ним.
Здебільше дивлячись праворуч
Та оглядаючи все разом,
З ним старий гетьман скаче поруч.
Хутір попереду… Що ж раптом
Мазепа, наче, як злякався?
Чомусь за хутір він подався,
Погнав коня на весь опір.
Напевно запустілий двір
І цей будинок, пам'ять скута,
Чи може хтось колись помер,
Чи чиясь розповідь забута
Йому згадалися тепер.
Святої вірності губитель!
Чи ти впізнав ось цю обитель,
Цей дім веселий над ставком,
Де мав дозвілля, стіл, вино,
Як жартував ти за столом,
Де щастям все оточено?
Чи знав притулок ти більш втішний,
Де мирний ангел уживався,
Та сад, звідки вночі ти, грішний,
Вивів... і степом прокрадався!
Тіні ночі степ обіймають.
На синім березі Дніпра
Чутливо поміж скель дрімають
Чорти Росії та Петра.
Мрії щадять спокій героя,
Втрату Полтави він забув.
Втім, сон Мазепи смутним був.
У ньому дух-спокути зброя.
В безмовній ночі тут раптом
Його зовуть. Він придивився.
Над ним погрозливо перстом
Тихенько так хтось нахилився.
Здригнувся він, мов під хрестом.
Він бачить: постать ледь вловима
З червоними запалими очима,
Уся в рубцях, мов часу відлік,
Стоїть у місячному світлі…
«Може це сон?.. Маріє…ти?»
Марія
Ах, друже, тут тихіш якраз!
Батьків моїх звели кати…
Стривай...Почути можуть нас.
Мазепа
Бідна, знедолена Маріє!
Отямся, боже! Що с тобою?
Марія
Послухай: хитрощі які є!
В них жарт з кінцівкою смішною?
Вона таке мені сказала,
Що бідний батько мій помер
І мені тихенько показала
Криваву голову…тепер
Куди тікати? Страшна плітка!
Подумай: ця ось голова
Була отож зовсім не людська,
А вовча-бачиш: ось брова!
Обвести як мене хотіла!
Чи це не страм таке ректи?
Й навіщо? Щоб я не посміла
Разом з тобою утекти!
Як це можливо?
З біллю в докір
Коханець слухав спіч жорстокий.
У вир думок та віддана,
«Але ж, проте - каже вона-
Я пам’ятаю поле-галас свята …
І чернь… і там мертві тіла…
Матір мене туди вела
Але, де ж ти був?... плаха ката…
Навіщо нарізно вночі
Отак блукаю я з тобою?
Несила так кортить спочить,
Хутчіш додому…З головою
Я мушу…мушу розібратись:
Не так сприймала тебе якось,
Тебе, старий. Залиш мене.
Твій погляд страчує вогнем,
Жахливий, скнарий, власний.
Ти потворний. Він прекрасний:
В його очах блищить любов,
Його промови - чуттів збіг,
Вуса його біліш за сніг,
А на твоїх засохла кров!...»
І диким сміхом завищала,
Й легше за сарну молоду
Враз зістрибнула і пропала
В нічному темному саду.
Щезала тінь. Схід день зачав.
Вогонь козачий вже палав.
Пшеницю козаки варили;
Драбанти в мілині Дніпра
Коней розсідланих поїли.
Прокинувсь Карл. «Ого! Пора!
Вставай, Мазепа. Вже світає.»
Та гетьман вже давно не спить.
Журба, журба його з’їдає,
Стискає подих, серцю зле.
Безмовно він коня сідлає
І скаче з біглим королем,
І лячно погляд його сяє:
За рідним краєм він тужив.
Сто років тому - що ж лишилось
Від сильних, гордих цих мужів,
Яких дух пристрастей кружив?
Їх покоління вже змінилось -
Із ним пощез слід битв, мов смог,
Зусиль і злиднів, й перемог.
В тріумф північної держави,
У час військової доби,
Лиш ти надбав, герой Полтави
Величний пам’ятник собі.
В країні-де млини крилаті
Щитом ти мирним обступив
Бендер всі простори пихаті,
Де бродять буйволи рогаті,
Де ворог льохів наробив,
Завдав суцільної скрізь шкоди,
Має три ритвини земля-
Порослі мохом рясним сходи
Гласять про шведів короля.
З них відбивав герой бездумний
Один в юрбі домашніх слуг
Дружин турецьких напад шумний,
Та кинув шпагу під бунчук;
І марно там прибулець з тилу
Шукав би гетьмана могилу:
Про нього є лише фольклор!
У тріумфуючій святині
Лиш раз на рік увесь донині
Гримить в анафемі собор.
Втім, зберіглась проста могила,
Де прах страждальців сховав схил;
Між давніх праведних могил
Їм мирно церква схрон зробила.
В Диканьці й досі процвітають
Дуби, в ряд друзями насаджених;
Вони про предків колись страчених
Онукам й дотепер віщають.
Дочка , злодійка…переповідання
Мовчать про це. Її страждання,
Доля її, її кінець
Щільної темряви корою
Відділені. Лише порою
Сліпий український співець
Де інколи перед народом
Пісні про гетьмана бриньчить
Й про грішну діву також згодом
Козачок юних дещо вчить.
P.S. Пушкін О.С.