А Господь говорив, і наш світ виникав з хаосу,
Що до того був сірим, потворним, дурним, сирим.
А Господь впорядковував безлад, неначе в прозу
Хтось привносив гармонії ритму й чарівність рим.
Щойно Він посміхнувся - одразу замерехтіло
І заграло, засяяло безліччю кольорів.
Тож у космосі, що був неначе бездушне тіло,
Дух краси промінцем життєдайності зажеврів.
Оцінив: «То є добре!». Здавалось, що всюди квіти -
То і небо вночі повне зоряного пилку.
І від краю до краю землі сміх розносив вітер.
Відпочив.
Землю наче придушував шар піску.
І пустелі ставали зухваліше; духи злоби
Відчували себе ще чорніше на цьому тлі.
Обривалися крила, викручувались суглоби.
Те, що прагнуло сонця, гнітилося до землі.
Світ потворним був, гірше вселенської купи гною.
Без надії на просвіт, без шансів на майбуття.
А людське скаженіло настільки, що за ціною
І життя було варте не більше, аніж сміття.
Тож творіння Його переповнювалось смертями.
Починало глобальний контрнаступ тотальне зло.
А добро було наче безсиле прийти до тями,
Самостійно приборкати ворога не могло.
В цьому проміжку жив я. До всього відчув відразу.
Думав, сенсу в цім безладі точно не віднайти.
Напад темряви все, що є кращим, смертельно вразив.
Але Бог схаменувся, бо ж гинуть Його труди.
І вдихнув у той витвір кохання - мені одразу
Явилась ти.