лютневе
Колись раніш я думала: лютневе –
те, що зимою зіграно на лютні.
А нині зсув уявлення суттєвий:
це з-під завалів люди й жерло люті.
Це виснажені лінії життєві
і зморшки днів на нульовій долоні,
це попіл, скалки вікон кришталеві,
бузок димів, сиренове безсоння…
Це безперервна серця колотнеча,
розрив кохань в розлуках по-живому,
поранених невпинна кровотеча
і за життя похід на смерть свідому.
Народ-заслін, що йде в пекельний хаос
й дарма на аварійну кнопку тисне,
безсилля, від якого задихаюсь,
а в атмосфері перебої з киснем.
А що там у європах і у штатах?
В них простір не горить, і час гумовий,
від зброї – шати, глузд – не вирішати –
по суті – страта, збій першооснови.
Протезів скрип, дрібний перестук милиць,
поранений шпиталь світанків ранніх
і душі, що з середини змінились
в брудних свічадах самоневпізнання.
Тепер у неба присмак металевий.
Спить людство, що байдужістю спокуте.
Тепер чим далі, тим ясніш: лютневе –
це люте.